— Ще відбитки взуття? — мовила Джейн.
— І не тільки. Наче хвиля крові прокотилася всією кімнатою, виплеснулася на стіну. Її видно в щілинах між дошками. От на тій стіні були великі мазки: хтось намагався її змити, але не зміг. Хоча зараз її не видно, тут усе в крові. Ми стояли, дивилися, як сяє ця клята кімната, і, скажу вам, вона нас до біса налякала. Бо коли ми вимкнули світло, вона мала такий же вигляд, як і зараз. Нічого. Ані сліду крові, помітного неозброєним оком.
Сансоне дивився на стіни, наче намагався побачити в них це шоківне відлуння смерті. Тоді опустив погляд до підлоги з гладенько зачищеними дошками.
— Ця кров не може бути свіжою, — тихо проговорив він. — У цьому будинку сталося щось іще.
Мора пригадала табличку «Продається», майже поховану в снігу біля підніжжя пагорба. Подумала про пошарпану обшивку, про фарбу, що вже відлущувалася. Чому такий прекрасний дім полишили на багато років?
— Тому ніхто його й не купує, — мовила вона.
Джуревич кивнув.
— Це було років дванадцять тому, саме перед тим, як я приїхав до цього регіону. Дізнався тільки від рієлторки. Їй не хотілося це оприлюднювати, бо ж будинок досі продається, але інакше це було б приховування інформації. Невеличка деталь, про яку волів би знати будь-який потенційний покупець. І яка відлякує їх усіх.
Докторка Айлс подивилася на підлогу, на щілини й проміжки між дошками, які ховали невидиму їй кров.
— Хто тут помер?
— У цій кімнаті сталося самогубство. Але якщо подумати про все інше, що в цьому будинку було, здається, вся ця клята будівля проклята.
— Були й інші смерті?
Джуревич кивнув.
— Тут на той час жила родина — лікар з дружиною, син та дочка. Плюс небіж, який проводив з ними літо. Всі кажуть, що Соли були хорошими людьми: дружна родина, багато друзів.
«Усе не так, як здається, — подумала Мора. — Усе завжди не так».
— Першим загинув їхній одинадцятирічний син. Страшний нещасний випадок. Малий пішов до озера рибалити й не повернувся додому. Вони вирішили, що він міг упасти у воду й запанікував. Тіло знайшли наступного дня. Відтоді ставало тільки гірше. За тиждень мати падає зі сходів і ламає шию. Вона була на заспокійливому, вирішили, що втратила рівновагу.
— Цікавий збіг, — завважив Сансоне.
— Який?
— Чи не так померла тітка Сари Пармлі? Теж падіння зі сходів, зламана шия?
Джуревич помовчав.
— Так. Я про це не подумав. Але ж просто збіг, еге ж?
— Ви не розповіли про самогубство, — нагадала Ріццолі.
Джуревич кивнув.
— Чоловік. Подумайте тільки, як він страждав. Спочатку тоне син. Тоді дружина падає зі сходів. Тож через два дні він бере пістолет, сідає тут, у своїй спальні, й розносить собі голову. — Коп глянув на підлогу. — Це його кров. Подумайте лишень. Цілої родини майже не стало за кілька тижнів.
— А що сталося з дочкою? — запитала Джейн.
— Переїхала до друзів. За рік закінчила школу й поїхала з міста.
— Це вона власниця будинку?
— Так, він досі записаний на її ім’я. Вона всі ці роки намагалася його позбутися. Рієлторка каже, що було кілька охочих, але, почувши про те, що тут сталося, вони зникали. А ви оселилися б у такому будинку? Мене й за гроші не заманиш. Прокляте місце. Це практично відчувається, від самого порога.
Докторка Айлс роззирнулась і здригнулася.
— Якщо бувають будинки з привидами, то це один із них.
— Abyssus abyssum invocat, — тихо повторив Сансоне. — Тепер ці слова набувають іншого значення.
Усі подивилися на нього.
— Якого? — спитав Джуревич.
— Ось чому він обрав для вбивства це місце. Він знав історію будинку, знав, що тут було, і це його вабило. Можна сказати, як двері до іншого виміру. Чи до прірви. У світі є темні місця, злі місця, які можна назвати лише проклятими.
Джейн тривожно засміялася.
— І ви справді в це вірите?
— Не має значення, у що я вірю. Але якщо в це вірить наш убивця, то цей дім було обрано, бо він кликав його. «Безодня кличе до безодні».
— От же ж, — сказав Джуревич. — У мене через вас сироти по шкірі.
Він подивився на порожні стіни й здригнувся, наче відчув холод.
— Знаєте, що я думаю? Варто спалити цей будинок, геть-начисто. Людина при тямі його ніколи не купить.
— Ви сказали, тут жила родина лікаря, — мовила Ріццолі.
— Все так. Соли.
— І з ними проводив літо небіж.
Коп кивнув.
— П’ятнадцятилітній малий.
— А з ним що сталося? Після всіх цих трагедій?
— Рієлторка розповіла, що хлопець скоро після того залишив П’юриті. По нього приїхала мати.
— Щось іще про нього відомо?
— Не забувайте, це було дванадцять років тому. Ніхто його, по суті, не знав, він тільки на літо приїхав. — Джуревич помовчав. — Я знаю, про що ви думаєте. Тепер йому має бути вже двадцять сім. І він знає, що тут відбулося.
— А ще може мати ключа від парадних дверей, — додала Джейн. — Як нам більше про нього дізнатися?
— Гадаю, хіба що від кузини. Власниці будинку, Лілі Сол.
— Але ви не знаєте, як її знайти.
— Рієлторка намагалася.
— Я хотіла б переглянути поліційні звіти про родину Солів, — мовила Джейн. — Гадаю, щодо всіх смертей велися розслідування.
— Зателефоную до відділку, вам усе скопіюють. Можете забрати, як їхатимете з міста. Повертаєтеся до Бостона сьогодні?
— Планували сьогодні, після обіду.
— Спробуємо все підготувати. Раджу завітати до кафе «Роксенн» — чудові клубні сандвічі з індичкою. Саме через дорогу від нас.
— Вистачить часу зробити всі копії?
— У досьє не так багато документів окрім результатів розтину й звітів шерифа. У всіх трьох випадках причина смерті була доволі очевидна.
Сансоне стояв біля вікна й дивився надвір. Тепер він повернувся до Джуревича.
— Як називається ваша місцева газета?
— Практично всі події округу Шенанго висвітлює «Івнінг Сан», їхня контора в Норвічі. — Джуревич глянув на годинника. — Ну, більше немає чого вам тут показувати.
Надворі вони стояли під жалким вітром, поки коп замикав вхідні двері, добряче посмикавши їх, щоб переконатися, що все гаразд.
— Якщо з нашого боку станеться прорив, — звернувся він до Джейн, — я вам зателефоную. Але думаю, вбивця — ваша здобич.
Він застібнув куртку, вдягнув рукавиці.
— Тепер він бавиться на вашому майданчику.
28
— Приїздить у своєму крутому авто, і його запрошують просто на місце вбивства, — говорила Ріццолі, вимахуючи картоплею фрі в бік Мори. — От що це таке? Які в Сансоне знайомці в департаменті юстиції? Навіть Гебріел не зміг розкопати.
— Вони мусять мати причини йому довіряти.
— Авжеж.
Детектив кинула шматок картоплі до рота й схопила інший: хвилювання посилювало її апетит. За кілька хвилин від величезного сандвіча лишилося кілька крихт хліба та бекону, а тепер ще й останні шматки картоплі тонули в кетчупі.
— Довіряти якомусь мільйонеру, який захоплюється боротьбою зі злочинністю?
— Мультимільйонеру.
— Ким він себе вважає, Брюсом Вейном[9]? Чи типом з того старого телесеріалу про багатія, який працює копом? Моя мама його дивилася.
— Здається, це про «Закон Берка»[10].
— Так. Ви от багато заможних копів знаєте?
Мора зітхнула, взяла чашку.
— Жодного.
— Саме так. Це фантастика. Якийсь знуджений грошовитий тип вирішує побавитись у Брудного Гаррі, тільки от по-чесному забруднитися не бажає. Не хоче влазити в бійки чи писати звіти. Йому б просто кататись у своєму «мерседесі» та розповідати ідіотам, як діло робиться. Думаєте, я раніше не мала справи з такими? Усі вважають себе розумнішими за поліцію.