— Я не входжу до вашого клубу, — сказала вона.
— Але могли б. Вас бачили в мене вдома. Бачили зі мною.
— Я так само була присутня на всіх трьох місцях злочину. Просто робила свою роботу. Вбивця міг помітити мене в один із тих вечорів.
— Я теж спочатку так подумав. Що ви просто потрапили до його поля зору, як випадкова дичина. Те саме я думав і про Єву Кассовіц — можливо, він побачив її на першому місці злочину на Святвечір і вона привабила його увагу.
— Більше ви так не вважаєте?
— Ні.
— Чому?
— Мушля. Якби я знав про неї раніше, ми вжили б заходів перестороги. І Джойс могла б бути жива.
— Думаєте, мушля — то послання особисто для вас?
— Багато століть чоловіки роду Сансоне йшли в бій під знаком мушлі. То був кпин, виклик, кинутий саме фонду. Попередження про те, що чекає попереду.
— І що то має бути?
— Наше винищення.
Сансоне промовив це тихо, наче самі ці два слова, вимовлені вголос, прирівнювалися до меча, що опускався йому на шию. Але Мора не почула страху в його голосі — тільки покору перед неуникною долею. Вона не знала, що йому відповісти. Розмова зайшла на зовсім чужу територію, і вона не могла зібратися з думками. Його всесвіт був таким похмурим, сповненим таких жахіть, що, навіть сидячи з ним у його автомобілі, вона відчувала, що це змінює її погляд на світ. Робить його незнайомою територією, якою блукають почвари. «Деніеле, — подумала вона. — Ти мені потрібен. Потрібен твій дотик, твоя надія, твоя віра у світ. Цей чоловік — суцільна темрява, а ти — світло».
— Ви знаєте, як загинув мій батько? — запитав Сансоне.
Мора зсунула брови, спантеличена запитанням.
— Перепрошую?
— Повірте, це має стосунок до справи, як і вся моя родинна історія. Я намагався від неї відійти. Тринадцять років викладав у Бостонському коледжі, думаючи, що можу жити нормальним життям, як усі інші, переконаний, що мій батько був просто ексцентричним диваком, як і його батько, і що всі ті чудернацькі історії, які він мені розповідав, поки я ріс, були просто сімейними байками. — Він подивився на неї. — Я вірив у все це не більше, ніж ви зараз, тобто аж ніяк не вірив.
«Він говорить так розважливо. Утім, це не так. Не може бути так».
— Я викладав історію, тож знаюся на старовинних міфах. Але мене ніколи не переконати в тому, що на землі справді жили сатири, русалки чи летючі коні. То чом я мушу вірити в батькові історії про нефілімів?
— Що змусило вас передумати?
— О, я знав, що його оповіді містять дещицю правди. Наприклад, про смерть Ізабелли. У Венеції я зміг знайти в церковних документах записи про її полон та смерть. Вона справді згоріла живцем. Справді народила сина, саме перед стратою. Не все, про що йшлось у родинних байках Сансоне, було вигадкою.
— А та частина, у якій ваші пращури полювали на демонів?
— Мій батько в це вірив.
— А ви вірите?
— Я вірю, що існують ворожі сили, які воліли б знищити фонд «Мефісто». І тепер вони нас знайшли. Так само як знайшли мого батька.
Докторка Айлс дивилася на нього в очікуванні пояснень.
— Вісім років тому, — почав розповідь Сансоне, — він полетів до Неаполя. Збирався зустрітися зі старим другом, знайомцем ще з років навчання в коледжі Нью-Гейвена. Обидва були вдівцями, поділяли пристрасть до давньої історії. Збиралися навідатися до місцевого археологічного музею, обмінятися новинами. Батько був у захваті від поїздки. Я вперше після смерті матері почув радість у його голосі. Але коли він долетів до Неаполя, його друга в аеропорту не було. І в готелі теж. Він зателефонував мені, сказав, що щось тут дуже не так, тож він збирається додому наступного ж дня. Я чув, що він засмучений, але подробиць він не розповів. Гадаю, вважав, що нашу розмову підслуховують.
— Він щиро думав, що його телефон прослуховується?
— От бачите? У вас та ж реакція, що й у мене тоді. Старий добрий ексцентричний татусь знову бачить своїх гоблінів. Його останніми зверненими до мене словами були: «Вони знайшли мене, Ентоні. Вони знають, хто я такий».
— «Вони»?
— Я точно знав, про що йому йдеться. Та ж маячня, яку я слухав змалку. Злі сили в уряді. Світова змова нефілімів, які допомагають один одному здобути владу. А маючи політичний контроль, вони можуть полювати скільки серцю заманеться, не страшачись покарання. Так, як полювали в Косові. І в Камбоджі. І в Руанді. Вони процвітають війною, безладом і кровопролиттям. Харчуються ними. Ось що таке для них Армагеддон — рай мисливця. Тому вони так його чекають, так сподіваються на нього.
— Звучить як марення параноїка.
— Це так само спосіб пояснити незбагненне: як люди можуть чинити одне з одним такі жахливі речі.
— Ваш батько вірив у все це?
— Він хотів, щоб я вірив. Але для того щоб мене переконати, знадобилася його смерть.
— Що з ним сталося?
— У цьому було просто вбачити невдале пограбування. Неаполь — місто суворе, туристи мають бути обережні. Але батько йшов по Віа Партенопе, вздовж Неаполітанської затоки, — ця вулиця майже завжди повна мандрівників. Усе сталося так швидко, що він не мав часу покликати на допомогу. Просто упав. Нападника ніхто не бачив, ніхто не бачив, що саме сталося. Однак мій батько лежав на вулиці, стікаючи кров’ю. Лезо ввійшло під грудиною, пробило серцеву сумку й правий шлуночок.
— Єва Кассовіц загинула так само, — тихо мовила судмедекспертка.
Жорстоке й ефективне вбивство.
— Найгірше для мене, — провадив Сансоне, — те, що він помер, думаючи, що я йому не вірю. Після нашої останньої телефонної розмови я поклав слухавку й сказав своєму колезі: «Ну от старий і готовий до “Торазину”[12]».
— Але тепер ви йому вірите.
— Навіть діставшись Неаполя за кілька днів, я ще думав, що то була випадковість. Туристу не пощастило опинитися не в тому місці, не в той час. Але поки я чекав у відділку поліції на копію звіту, до кімнати ввійшов старший джентльмен. Батько раніше згадував його ім’я. Тільки от я не знав, що Ґоттфрід Баум працює на Інтерпол.
— Звідки мені знайоме це ім’я?
— Він був одним із гостей у вечір убивства Єви Кассовіц.
— Чоловік, який поспішав до аеропорту?
— Мав устигнути на рейс до Брюсселя.
— Він член «Мефісто»?
Сансоне кивнув.
— Він змусив мене дослухатися, повірити. Усі ті історії, які мені розповідав батько, всі його скажені теорії про нефілімів — Баум повторив їх усі.
— Folie à deux, — сказала Мора. — Парна манія.
— Якби ж то була манія. Хотів би я відкинути все це так само, як ви. Але ви не бачили й не чули того, що бачили й чули я, Ґоттфрід та інші. «Мефісто» бореться за своє існування. Минуло чотири століття, ми лишились останні. — Він помовчав. — І я останній з роду Ізабелли.
— Останній мисливець на демонів, — промовила Мора.
— Я вас зовсім не переконав, чи не так?
— Є те, чого я не розумію. Убити людину не так уже й важко. Якщо ви ціль, чому вони просто не вб’ють вас? Ви не переховуєтеся. Потрібен лише постріл у ваше вікно, бомба у вашому авто. Для чого вести дурнуваті ігри з мушлями? Навіщо попереджати вас про те, що вас помічено?
— Я не знаю.
— Бачите, це не логічно.
— Бачу.
— І однаково думаєте, що ці вбивства крутяться навколо фонду «Мефісто».
Сансоне зітхнув.
— Я й не намагатимуся вас переконати. Просто хочу, щоб ви припустили ймовірність того, що я розповів вам правду.
— Про всесвітнє братерство нефілімів? Про те, що тільки фонд «Мефісто» знає про цю змову, і ніхто більше?
— Нас починають чути.
— Що ви робитимете для свого захисту? Зарядите пістолет срібними кулями?
— Я знайду Лілі Сол.
Мора спохмурніла.
— Ту дочку?
— Вам не здається дивним те, що ніхто не знає, де вона? Ніхто не може її знайти? — Він подивився на докторку Айлс. — Лілі щось знає.