Лілі всміхнулася: вона вже десятки разів чула це запитання й майже завжди вгадувала, хто саме в групі про це питатиме.
— Насправді Нерон не міг грати на скрипці: цього інструмента тоді ще не винайшли. Кажуть, поки Рим палав, він грав на лірі та співав.
— А тоді звинуватив у пожежі християн, — додала дружина американця.
Лілі вимкнула ліхтарика.
— Ходімо. У нас попереду ще чимало цікавого.
Вона повела групу в темний лабіринт. Нагорі вулиці були повні ревучого транспорту, торговці продавали листівки й дрібнички туристам на руїнах Колізею. Але тут, під базилікою, було чути лише вічне дзюрчання води й шурхіт їхніх плащів, коли вони рухалися похмурим тунелем.
— Такий вид мурування називають opus reticulatum, — сказала Лілі, вказуючи на стіни. — У ньому цегла чергується з туфом.
— З туфом? — Знову американець. Усі дурні запитання йшли від нього. — Це що, з нього роблять туфлі?
Засміялася лише його дружина, високо, пронизливо заіржала.
— Туф — це насправді спресований вулканічний попіл, — завважив англієць.
— Саме так, — підтвердила Лілі. — Його часто використовували в Римі як будівельний матеріал.
— Чому ми ніколи раніше про цей туф не чули? — спитала чоловіка американка, маючи на увазі, що, якщо вони про щось не чули, це навряд чи могло існувати.
Навіть у напівтемряві Лілі бачила, як англієць закотив очі. Відповіла на це, здивовано знизавши плечима.
— Ви ж американка, так? — звернулася жінка до Лілі. — Міс?
Та помовчала. Особисті запитання їй не подобалися.
— Я канадка, — збрехала вона.
— От ви знали про туф, поки не стали гідом? Чи це суто європейське слово?
— Багато хто з американців його не знає, — відповіла Лілі.
— Ну то й добре. Значить, щось європейське, — задоволено сказала жінка. Якщо американці не знають, то це не може бути важливо.
— Тут ви можете побачити, — швидко повернулася до екскурсії Лілі, — те, що лишилося від вілли Тіта Флавія Климента. У першому столітті нашої ери тут було місце таємних зустрічей християн, ще до того, як їх відкрито прийняли. Тоді це був зовсім молодий культ, він тільки набував популярності серед дружин знаті.
Вона знову ввімкнула ліхтарика, звернула їхню увагу промінцем.
— Ми переходимо до найцікавішої частини руїн. Її дослідили лише 1870 року. Тут ми побачимо таємне язичницьке капище.
Вони перетнули інший коридор, і попереду в тінях з’явилися коринфські колони. То був передпокій храму з кам’яними лавами, прикрашений старовинними фресками й ліпниною. Туристи занурились у святилище, проминувши дві затінені ніші, де колись проходили обряди посвячення. У світі над ними час змінив вулиці й небокрай, але в цьому старовинному гроті він завмер. Тут на стінах досі були різьблені зображення бога Мітри, який убивав бика. Тут досі шепотіла з тіней вода.
— Коли народився Христос, — мовила Лілі, — культ Мітри вже був прадавнім, його століттями вшановували перси. Тепер згадаймо історію життя Мітри, у яку перси вірили. Він був посланцем від Бога, носієм істини. Народився в печері на зимове сонцестояння. Його мати Анаїта була незаймана, і до неї прийшли вівчари з дарами. Його поховали в гробниці, а потім він воскрес із мертвих. І щороку його піднесення святкували як переродження.
Вона зробила драматичну паузу, оглянула їх.
— Вам це нічого не нагадує?
— Це ж християнське Євангеліє, — сказала американка.
— Однак усе це було частиною перських вірувань задовго до Христа.
— Ніколи про це не чула. — Туристка глянула на чоловіка. — А ти?
— Ні.
— Тоді вам варто відвідати храми Остії, — порадив англієць. — Або Лувр. Або археологічний музей у Франкфурті. Це може виявитися повчальним.
Американка розвернулася до нього.
— Не треба цієї зверхності.
— Повірте, мадам. Ніщо з того, що нам розповіла наша чарівна екскурсоводка, не є ані шоківним, ані неправдивим.
— Ви не гірше за мене знаєте, що Христос не був якимсь перським типом у смішному капелюсі, який убивав биків.
Лілі втрутилася:
— Я просто хотіла зауважити цікаві паралелі в іконографії.
— Що?
— Слухайте, це не так уже й важливо, — сказала Лілі, відчайдушно сподіваючись, що жінка просто покине цю розмову, і усвідомлюючи, що надія на щедрі чайові від американської пари давно згасла. — Це просто міфологія.
— Біблія — не міфологія.
— Я цього не говорила.
— Що людям узагалі відомо про тих персів? Тобто де їхнє Святе Письмо?
Інші туристи мовчали, дивилися зніяковіло.
«Облиш уже. Це не варте сварки».
Утім, жінка ще не закінчила. Ще зранку, увійшовши до туристичного автобуса, вона почала скаржитися щодо всього, що стосувалося Італії та італійців. Дорожній рух у Римі був повним хаосом, не те що в Америці. Готелі були задорогі, не те що в Америці. Ванні кімнати такі маленькі, не те що в Америці. А тепер це, останнє роздратування. Вона прийшла до базиліки Святого Климента подивитися на одне з перших місць, де збиралися християни, а натомість отримала лекцію з пропагандою язичництва.
— Звідки нам знати, у що насправді вірували шанувальники Мітри? — спитала вона. — Де вони тепер?
— Винищені, — сказав англієць. — Їхні храми давно зруйновані. Як гадаєте, що сталося після того, як церква проголосила Мітру виродком Сатани?
— Мені це звучить як переписана історія.
— Як думаєте, хто її переписував?
Лілі знову втрутилася:
— На цьому нашу екскурсію завершено. Дуже дякую вам за увагу. Можете затриматися тут, водій чекатиме на вас в автобусі й відвезе вас до ваших готелів. Якщо маєте запитання, я радо на них відповім.
— Гадаю, вам слід попереджати туристів заздалегідь, — мовила американка.
— Заздалегідь?
— Тур називався «Світанок християнства». Але ж це не історія, а чиста міфологія.
— Насправді, — зітхнула Лілі, — це і є історія. Але історія не завжди така, як нам розповідали.
— А ви експертка?
— Я закінчила… — Лілі замовкла. «Обережно». — Я вивчала історію.
— Це й усе?
— А ще працювала в музеях по всьому світу, — відповіла вона, надто роздратована для обережності. — У Флоренції, в Парижі.
— А тепер водите екскурсії.
Навіть у тій підземній прохолоді Лілі відчула, як запекло обличчя.
— Так, — сказала вона після довгого мовчання. — Я лишень воджу екскурсії. Не більше. Перепрошую, я піду до водія.
Вона розвернулася й попрямувала назад, до лабіринту тунелів. Чайових їй сьогодні точно не отримати, тож можуть, чорт забирай, самі знайти дорогу назад.
Вона піднімалася з храму Мітри, з кожною сходинкою подорожуючи в часі, до рівня візантійських фундаментів. Тут, під сучасною базилікою Святого Климента, лежали закинуті зали церкви четвертого століття, яка вісім століть була похована під середньовічним храмом, що постав на її місці. Лілі почула голоси, французьку мову: до храму Мітри спускалась інша туристична група. Вони вийшли з вузького коридору, і Лілі посунулася, пропускаючи трьох туристів та гіда. Їхні голоси ставали дедалі тихіші, і вона затрималася під облущеними фресками, раптом відчувши провину за те, що покинула власну групу. Чому вона дозволила зауваженням невігласки так себе засмутити? Про що тільки й думала?
Лілі розвернулася й завмерла: в дальньому кінці коридору височів силует чоловіка.
— Сподіваюся, вона вас не надто засмутила, — мовив він.
Вона впізнала голос німецького туриста й видихнула з полегшенням. Напруження зникло.
— О, та нічого. Мені й гірші речі говорили.
— Ви цього не заслужили. Ви ж просто розповідали про історію.
— Деякі люди більше люблять власний варіант історії.
— Якщо не хочеш, щоб твоя впевненість похитнулася, не варто приїздити до Рима.
Лілі всміхнулася, хоча чоловік, певно, не бачив цієї усмішки з іншого кінця сутінкового тунелю.
— Так, Рим уміє кинути виклик нам усім.
Німець пішов до неї, повільно, наче наближався до полохливої лані.