— Він має рацію. Вийшла б надзвичайна книжка.
— Думаєш?
— Якщо напишеш цю книжку, потім зможеш видати іншу.
— Справді?
— Я переконаний. Що ти йому відповів?
— Послав його до дідька!
Ми бачилися після уроків. Спершу хто звільнявся раніше, ішов за іншим. Вона уникала околиць Генріха IV, побоюючись перестріти брата. Порадила мені в жодному разі з ним не розмовляти й не довіряти його дружньому вигляду, за яким криється підступне лицемірство. Зі свого боку, я тримався на відстані від Фенелона, щоб уникнути кривих поглядів та кпинів. Ми зустрічались на півдорозі, у віденській кондитерській по вулиці Л’Еколь-де-Медсін. Замовляли каву з вершками та яблучний штрудель і розмовляли години зо дві. За гарної погоди гуляли бульваром Сен-Жермен чи набережними. З незрозумілих мотивів вона відмовлялася давати мені свій номер телефона. Я роздобув його через довідкову. Коли ж я запропонував її набрати, вона попросила ніколи їй не телефонувати. «Це складно», — пояснювала вона. Я не допитувався, чому. Коли Камілла відрубувала: «Це складно», — треба було це прийняти як постулат та не ставити жодного запитання. Нездоланні й нез’ясовні обставини. Я думав, що в неї суворі батьки, які сповідують мораль старого гарту. Я уявляв маму-ірландку, вимогливу пуританку, зациклену на принципах. Дещо застарілих принципах, але ж вікторіанського роману не існувало б, якби виховання молодих дівчат не становило б такої проблеми. Тоді я ще був наївний та сповнений ілюзій. За нагоди, а точніше, коли залишалася сама, Камілла телефонувала мені на домашній. Як завше, до телефону підбігала Жульєтт. Щоб вони познайомились, не знадобилося багато часу. Траплялося, вона розмовляла з нею довше, ніж зі мною. Часом Камілла різко обривала розмову: «Годі вже!» — та кидала слухавку. Мені доводилося відбиватися від щоденних допитів Жульєтт, якій кортіло дізнатись, яка вона, чим займається, куди ми ходимо. А що я ухилявся від відповіді, вона ставила ці запитання Каміллі. Хотіла з нею зустрітися. Мені довелось грубо їй відмовити.
Бачитися в інший час, крім вечорів, було проблематично. У четвер це було нелегко: завжди якийсь брат ошивався поруч — ніякої змоги про щось домовитися. У суботу було вкрай складно. У неділю — неможливо. Зі співставлення доступних фактів, здогадок та припущень, авторитетних думок Леоніда й Саші випливало, що вона росла в щасливій згуртованій родині, яка мала бути в курсі всього. У цьому найбільший недолік таких згуртованих сімей. Присутність усіх її членів є неодмінним доказом спільного щастя. Одного дня по обіді ми гуляли вулицею Бонапарта, коли вона шмигнула між двох машин. За мить зникла за ними. Я помітив, як нас обігнали трійко молодиків. Я впізнав її старшого брата, якого зустрів на конференції «Планети». Наймолодший кинув на мене запитальний погляд. Здається, він уже бачив мене в Генріху IV. Вони пішли собі далі, не обриваючи розмови. Визирнула Камілла, тремтлива і знервована.