Він поклав брошуру в півтори сотні сторінок на стіл перед Каміллою. Я неодноразово просив дати мені прочитати сценарій — хотів побачити, що він там понаписував. Я погортав. Часом, між двома діалогами, вони злізали з велосипедів, але й далі розмовляли. Його ідея — революційна — полягала в зніманні одним епізодом, без обрізань, без склеювань, у реальному часі. Це був справжній технічний подвиг.
Коли вже Вільям заводився, спинити його було неможливо. Він знав усе про французьке кіно, комедіантів, продюсерів, режисерів. Розкрив нам безліч захопливих деталей, про які не прочитаєш у пресі. Ніколи б не подумав, що знімати фільм так складно. На наших очах творилася історія вітчизняного кінематографу. Він узяв Каміллу за руку й подивився їй просто у вічі.
— У житті ти набагато краща.
— З чого ти це взяв? — поцікавилася вона.
— Мішель намалював твій фоторобот. Ти там трохи чудернацька.
Я штовхнув його ногою під столом. Промазав.
— Ти написав мій портрет?
— Отака от ідея виникла. Щоб знайти тебе, — промимрив я.
— Хотіла б його побачити.
— Він був не зовсім точний. Я його порвав.
— Ти нічого не втратила, — вів далі Вільям. — То був кубізм.
Цього разу я не промазав.
— Шкода, — сказала Камілла. — Мені було би приємно.
Щоб розрядити атмосферу, Вільям заходився ловити удавану муху. Вона кружляла, а він вертів за нею голову, намагаючись упіймати її в польоті. Щойно він розмикав кулак, вона рятувалася, й усе починалося спочатку. Камілла насміялася досхочу.
— Їздиш на велосипеді? — спитав він у неї.
— Так.
— Чи хотіла б знятися в моєму фільмі? Ти була б неповторна.
— Не маю часу. Готуюся до бакалавра.
— Згодом. Улітку. Чудова роль.
— Це буде неможливо.
— Я залишу тобі телефон. Прочитай сценарій. Дзвони, коли схочеш, обговоримо це.
Він підвівся та зібрав свої газети.
— До речі, Мішелю, я приходив дивився твої фото на Сен-Сюльпіс. Недурно.
— Тобі сподобалось?
— А ти непогано впорався, як на початківця. Твій друг, фотограф, не зміг би мені проявити кілька плівок?
— Його і спитай.
— Він дорогий, я думаю.
— Я йому не платив. Він отримував відсоток від продажу.
Він квапливо пішов. Забув оплатити свої замовлення.
— Ти фотографуєш?
— Намагаюсь.
— А мені не розповідав. Можна їх побачити?
— Якщо хочеш.
— Вільям, твій приятель, він що, намагався зі мною фліртувати?
— Не зважай. Він не може інакше.
Крізь шибку «Фоторами» я бачив патрона крамниці, що заповнював полиці плівками. У правій вітрині були виставлені чорно-білі фото: бурхливе морське узбережжя, де жмути піни билися об пірс, а перехожі змагалися зі штормовим вітром.
— Твої? — поцікавилася вона.
— Мої всередині. Вони місяць простояли у вітрині. Багато було продано.
Я штовхнув двері, і ми увійшли. Помітивши мене, власник начепив широку усмішку, наче був мені радий. Підійшов до нас.
— Як поживаєте?..
Він згадував моє ім’я, але не згадав.
— Я можу показати свої фото подрузі?
— Для цього тут усе й зроблено. Хочете побачити Сашу?
— У четвер він не працює.
— Тепер щодня. У нас добре замовлення від Міністерства культури. Перші фото плафона Шагала[183]. Сашо, тут ваш улюблений фотограф, — гукнув він крізь двері.
Ми перейшли до виставкової зали. Камілла стала по центру та роззиралася довкола. Її погляд пробіг світлинами на стінах і спинився на правому кутку.
— Ото твої.
Це було не запитання. Вона наблизилася до п'яти фотографій фонтану Медічі. Уважно їх роздивилася.
— Вони неймовірні, Мішелю.
— Думаєш?
— Чесно. Лише ти міг їх зробити. Якби в мене були гроші, я б їх придбала.
— Це не проблема, мадемуазель.
З'явився Саша, у незмінному посірілому халаті. Вигляд мав змарнілий, червонуваті очі виказували людину, що не спала.
— Маю запасний комплект. Я вам подарую.
183
Марк Шаґал (1887—1985) 1964 року розписував плафон (стелю) в Ґранд-опера — Паризькій національній опері.