— Нічого не відбувається, любий. Усе добре. Не переймайся.
Тато телефонував недільними вечорами. Ми розмовляли з ним по черзі: я і Жульєтт. Мама сиділа в кріслі, уткнувши носа в «Парі Матч».
— Як справи в ліцеї?
— Добре.
— Я радий.
— А в тебе?
— Справи йдуть важко. Треба докладати чимало зусиль.
Попервах я цікавився погодою в Бар-ле-Дюк, він здебільшого відповідав: «Мерзнемо», часом: «Собачий холод». Розмови були короткими й завершувались одноманітно: «Цілую тебе, мій милий. До наступного тижня».
До Парижа приїздив «туди й назад» — на зустрічі з постачальниками. Прибував першим потягом і їхав останнім, щоб не витрачатися на готель. Призначав мені зустріч у бістро, запізнювався на годину. Одного разу ми розминулися: чекали одне одного в різних кав’ярнях на майдані Республіки. Я завжди проводжав його на метро до Східного вокзалу. Досить довго він сподівався, що це ще не кінець, що існує маленький шанс урятувати родину. Коли подружжя не ладнає, найкраще — це пожити окремо, щоб розібратися в собі.
— Це як погода, розумієш? Ти перечікуєш бурю, бо потім на небі розвиднюється.
З огляду на результат, метод так собі. Одного дня мене охопило дивне неприємне відчуття. Він прибіг захеканий, лаючи пекельний вуличний рух, сморід вихлопних газів і забрудненість вулиць.
— Якесь дике божевілля. Не розумію, як я стільки років зносив це місто. Мені нема чим дихати.
Я дивився на нього, як на чужого.
Коли я прочитав того злощасного листа, моє серце обірвалось. Я хотів повернутися та виповісти мамі все, що думаю про її поведінку. Потрібно було попередити батька про змову, що затівалась проти нього, щоб він зміг належно відреагувати й захиститися. Мені вдалось зв'язатися із ним у магазині:
— Є одна проблема, тату. Нам треба побачитися, дуже терміново.
— Скажи, у чому річ.
— Я не можу говорити про це по телефону. Надто серйозно.
— Ти накоїв дурниць?
— Не я. Це стосується мами.
Він спробує якось приїхати. Скористається нагодою побачитися з новим постачальником у Булоні. Ми зустрілися в переповненій брасерії навпроти Східного вокзалу. Тато приніс згорток каталогів італійських освітлювальних приладів. Дав мені погортати один, щоб я оцінив якість. Він рекламуватиме їх у Лотаринґії.
— Що думаєш?
— Я не особливо тямлю в освітленні.
— Вони випередили нас на двадцять років. Це забезпечить мені приголомшливий успіх. Але жодного слова мамі. То ти тепер куриш?
— Віднедавна, тату.
— Візьму одну.
Я дав йому свою пачку «Голуаз» і коробку сірників.
— То що там сталося?
Я простягнув йому адвокатового листа. Він прочитав його, не поворухнувшись.
— Як згадаю всі ті гроші, якими нашпигував цього мерзотника…
— Вони ще не виграли. Ти захищатимешся?
Він знизав плечима, на якусь мить замислився.
— Доведеться шукати лжесвідків. Це не в моєму дусі. Просити людей, яких не бачив роками, обливати болотом твою матір — не горю бажанням.
— Вона вдалася саме до цього.
— Це моя провина, Мішелю. Я покинув подружнє гніздо — відтак усе втрачено. У нас була хороша сім’я. А потім щось зламалось. Я був переконаний, що ми переживали складний період, як це буває з подружжями. Коли ж я усвідомив, було надто пізно.
— Це через Франка?
— Правда в тому, що ми з різних соціальних прошарків. Цього не зміниш. Хоча декому вдається. Але ми не змогли.
— Ти можеш домогтися визнання обопільної вини.
— Як? У неї проти мене десять свідків і акт судового виконавця. Я марно надриватимусь. Умієш берегти секрети?
— Вдруге ти мене із цим не підставиш.
— Я міг нашкодити твоїй мамі щодо фірми. Але ми дійшли консенсусу.
— Якого саме?
— Ми вирішили не вплутувати вас у наші непорозуміння. Мені потрібне твоє слово чоловіка.
Альтернативи в мене не було. Я пообіцяв.
— Ми домовились, що я візьму одноосібну провину. Не подам на процес жодного документа. Ми розділимо батьківські права. За нею опіка, а за мною вихідні через тиждень, якщо встигатиму, і половина канікул. Вона отримуватиме на вас незначні аліменти й повертатиме мені фінансову компенсацію на підприємство.
— Це ж неправда? Ти покинув нас заради грошей!
— Мішелю, не мели дурниць! Інакше була б війна, у мене немає ресурсів!