— Прекрасна зустріч, — сказав Імре.
Ці слова мене насторожили. Так мало статися. Я вагався, чи згадувати комету Холмса. Але не встиг.
— Друзі, — вів далі Ігор, — сьогодні винятковий день. Рудольф Нурєєв незабаром нас навідає!
То був хор вигуків, у якому змішалися подив і недовіра.
— Ще в таксі я розповів йому про Клуб. Він закидав мене запитаннями. Потис руку й поцікавився адресою. Він прийде цього вечора, після репетиції.
Зчинилась галаслива паніка, усі були збентежені, вертілися, мов мухи в окропі, вдягали куртки, защіпали коміри сорочок, поправляли краватки, струшували з одягу сигаретний попіл і лупу, причісувалися біля дзеркала. Влаштували справжню чергу біля кабінок і вмивальника.
— Не годиться його приймати в такому бедламі! — констатував Володимир.
Вони поприбирали зі столиків, витерли їх губками, спорожнили попільнички, поскладали ящики, які постійно скрізь валялися, протерли банкетки й позамітали. Усім керувала Мадлен, заодно скористалася нагодою помити шибки: зорганізувала Горана й Данила, двох новеньких. Раптом Ігор помітив, як Саша протирав барну стійку білою ганчіркою. Він поквапився до нього.
— Якого біса ти тут забув?
— Це мій внесок у…
Ігор не дав йому часу закінчити думку. Він штовхнув його й ухопив за відліг куртки. Вони були однакові на зріст, Саша дещо худіший. Він міг противитися, проте зовсім не опирався. Ігор дужо виштовхнув його на вулицю.
— Це востаннє! Я тебе попереджав!
Саша мовчки пішов. Ігор повернувся в зал. Розлючений.
— Чого чекаєте? До роботи!
«Бальто» скидалося на сяйливе нове бістро. Томаш позичив «Інстаматік» з новою плівкою в одного гравця у пін-бол, що жив зверху. Усі вийшли. Нам було так добре! Ми вишикувалися почесною делегацією на тротуарі від бульвару Распай до краю майдану Данфер-Рошро. Підстерігали таксі, а ті проїжджали повз. Усі чекали, настрій був пречудовий. Через деякий час дехто зайшов досередини відпочити й випити по чарці.
— О котрій він приїде?
— Репетиція і так почалася із запізненням, — пояснив Ігор.
Володимир виявив рішучість. Через довідкову він дізнався номер телефону адміністрації Опери. Ми з'юрмилися довкола. Тієї травневої неділі ніхто не відповів. Надія на його прихід здулася, як охолоджене суфле. Усі розходилися, один за одним, проте ніхто не зробив жодного неприємного зауваження. Томаш віддав фотоапарат. Ми залишились у вузькому колі перших членів Клубу.
— Може статися, що він забув, — сказав Павло.
— Чи не зловив таксі, — додав Грегоріос. — У неділю таке можливо.
— Чи втомився й пішов додому спати, — запропонував Імре.
До нас приєдналася Мадлен.
— Як на мене, він уже не прийде. У будь-якому разі, дуже мило, що ви затіяли прибирання. Патрон вас пригощає.
Я залишився з Ігорем, він не здавався:
— Мабуть, йому щось завадило. Репетиції — це надовго. Він прийде.
Ми довго отак не залишалися удвох.
— Як з навчанням?
— Наче добре.
— З подругою?
— У неділю ми не можемо бачитись. Вона має бути з родиною.
— Постав себе на місце її батьків. Вони працюють увесь тиждень і, якщо не присвячуватимуть дітям неділю, не бачитимуть їх ніколи.
— Та доки вже? Вона ж не житиме з ними все життя.
— Усі ви молоді однакові.
— Я можу тебе про щось спитати? Чому ви так ставитеся до Саші?
— Це давня історія. Не вплутуйся. Він не заслуговує анінайменшої уваги… Ми ще чекаємо чи як?
— Уяви, як він прийде, а його ніхто не зустріне, що він подумає?
— Твоя правда. Ще зачекаємо. У артистів не існує часу. Він розмовляв зі мною як із другом. Він мене не забуде. Знаєш, яка в нього мрія?
— Ні.
— Пообіцяй мені нікому не розповідати? Він довірив мені свій секрет. Він хоче поставити «Ромео і Джульєтту» Прокоф’єва. Уявляєш? Це найпрекрасніша опера на світі. Знаєш її?
— Я не дуже знаюся на опері. Мій тато обожнює «Ріґолетто» Верді.
— Отже, йому сподобається. Попроси батьків купити тобі платівку. «Танок лицарів» — мій улюблений уривок. Ти слухаєш і підносишся до небес. Знаєш, чому Прокоф’єв — улюблений композитор росіян?