— Тому що він талановитий.
— Не тільки.
— Він створив видатні опери й гарну музику.
— Цього не достатньо.
— Він добрий і щедрий.
— Для нас це не важливі якості.
— Я здаюсь, Ігоре.
— Росіяни обожнюють Прокоф’єва за вбивство Сталіна.
— Що?
— 5 березня 53-го Сталіна розбудили, щоб повідомити про смерть Прокоф’єва. Тиран знищив мільйони людей, але ця звістка його підірвала. Скільки зла він завдав композиторові, як із ним поводився, як принижував! Уперше в житті Сталіна замучили докори сумління. У нього стався інсульт, і він помер того ж дня. Через Прокоф’єва.
— Я не знав.
— Мішелю, це такий московський жарт. Я впевнений, якби Прокоф’єв думав, що його смерть урятує нас від Сталіна, то із задоволенням наклав би на себе руки.
Ми чекали біля вхідних дверей з бульвару Распай. Сиділи на лавочці. Погода була гарна. Решта членів Клубу поверталися додому й махали на нас рукою, кажучи, що він не прийде, а ми тут пустимо коріння. Схилялося надвечір. Ми змирилися і вже викурювали по останній. Помітили, як ішов Леонід, розгублений, кожна рука замотана еластичним бинтом.
— Гей, друже, ми тут! — крикнув Ігор. — Що сталося?
Йому знадобилась якась мить, щоб вийти із заціпеніння.
— Проблеми?
— Хочу пити.
Ми зайшли за ним всередину. Здавалось, він от-от зомліє. Шморгав носом, кривив обличчя. Незграбними й занімілими руками вихопив із кишені флакончик, відкоркував і вдихнув кілька разів кожною ніздрею, відтак замовив «сто другий», долив на два сантиметри води, вихилив за один раз і замовив Жакі ще три.
— Мені «п’ятдесят перший», — додав я.
— Нізащо не здогадаєтесь, що зі мною сталося, — сказав Леонід тремтячим голосом. — Я знову її побачив.
— Кого це?
— Мілену.
— Я люблю працювати в неділю, — заходився Леонід. — Люди розслаблені. Чайові кращі. Я підібрав іспанське подружжя біля «Рітцу». Вони хотіли великий тур. Цілий день. Палаци Мальмезон, Овер-сюр-Уаз і Версаль. До біса вигідна поїздка. Щоб розминутися з мотоциклом біля воріт Майо, я вивернув кермо і виїхав на тротуар. Уперше за десять років таксування проколов шину. Іспанець виявився своїм хлопцем і сказав мені: «Не страшно, поміняємо колесо й поїдемо». Хочете вірте, хочете ні, мені так і не вдалося зняти колесо. Болти були загвинчені намертво. Намагався щосили. Іспанець, дужий, як бик, теж спробував і потягнув руки. Несила. Можна було подумати, вони запаяні. Пара взяла інше таксі. Я надривався із цим клятим балонним ключем. Вдалось аж за годину. З мене лилось. Долоні скривавлені. У мастилі. В синцях. У неділю аптеки зачинені. Я сказав собі, що повертаюсь, це невдалий день. Підійшла жінка зі здоровецькою валізою і попросила відвезти її в Орлі. Я відповів, що не хочу туди їхати. Вона летіла в Нью-Йорк. Попросила висадити її біля аеровокзалу Інвалідів[185], де можна пересісти на автобус. Це вже краще, ніж нічого. У мене залишилась горілка. Я продезинфікував руки. Жінка верещала. Здавалось, боліло їй, а не мені. Я обмотав хустинкою кожну руку, отак і поїхав. Доніс її валізи до стійки «Ер Франс». Вона сунула мені щедрі чайові й порадила поїхати до лікарні, зробити укол від правця. Я збирався іти, як хтось гукнув мене на ім'я. Я аж здригнувся. Обернувся. То була вона. Навпроти мене. Не змінилась. Досі схожа на ту красиву американську акторку. Як її звуть, Ігорю? Ти знаєш, з того фільму?
— Дебора Керр.
— Ті ж самі очі. Те саме волосся. Королева. Відчуття, наче ми розійшлись уранці. Не знаю, скільки ми отак простояли.
— Як ти, Мілено?
— Добре.
— Маєш гарний вигляд.
— Ти теж.
— Як завжди, прекрасна.
— Не довіряй зовнішності. Зморшки всередині.
— Ти більше не працюєш в Орлі?
— Перевели сюди. П’ять хвилин від дому. Ходжу пішки.
— Давно?
— Близько п’яти років.
— Неймовірно. Я не хотів їздити в Орлі, щоб не ризикувати зустріти тебе. Сюди я приїжджав десятки разів. І жодного разу тебе не бачив.
— Ми мали перестрітися.
— Маю йти. Таксі погано припарковане. Зараз дістану штраф.
— Таксуєш?
— Так.
— Задоволений?
— Нема на що жалітись. Гаразд. Бувай. Надалі уникатиму Дому Інвалідів.
Я пішов. І був щасливий. Зустріч із нею стала неочікуваним подарунком. Просити більшого я не міг. Я почув: «Леоніде…» Обернувся.
— Рада тебе бачити.
— Я теж.
185
Насправді це звичайний вокзал неподалік Дому Інвалідів. У 60—70-х роках поруч був розташований офіс «Ер Франс», там досі автобусний термінал авіакомпанії, де курсують рейсові автобуси до аеропорту Орлі. Через те що абсолютна більшість пасажирів прибували на вокзал, щоб дістатися саме Орлі, парижани стали називати вокзал аеровокзалом (бо він таким частково і став з 1948 року через автобусний термінал). (