Хто сьогодні ще пам’ятає П’єра? Що від нього залишилось? Від його широченної посмішки, від його буремних ідей, від його бажання змінити цей світ, повбивавши всіх мерзотників? Його ефемерні коханки досі думають про нього, того, хто їх відштовхував, аби не прив’язувались? Він спочиває, забутий, на котромусь провінційному кладовищі. Я ніс у руках коробку на чотири чи п’ять кілограмів: тепер його напрацювання ніби дошка, витерта нашвидкуруч. Зненацька я почув його голос:
— Гей, дурнику!
Безумовно, то був він. Я обернувся. Я знав, що нікого немає, лише безіменні перехожі й моя вимучена пам’ять. Я поставив коробку на капот чиєїсь машини.
— Але ти дійсно малий дурень! Чи цього я тебе навчив? Чини й далі в тому ж дусі — і перетворишся на шматок лайна. Як усі вони. Не придурюйся, що не розумієш. Глянь у дзеркало — і тебе знудить. Ти не маєш права. Не ти. Бо тоді з мене жодної користі.
Мені не треба було його розпитувати. Я знав. У французькій мові існують небезпечні слова. Наприклад: «промах», що означає «помилка/результат похибки». Промах — це кумедно. Бо то рушійна сила комедії. Лише коли він не трансформується й не стає дієсловом «зневажати». П’єр мав рацію. Я більше не можу брехати Каміллі й переконувати її, що я поет і артист, коли я звичайний ошуканець. Я вирішив відкрити їй правду. Із нею я живу в щирості, а не в брехні, у промаху чи у зневазі. Я зателефонував Каміллі. Було пізно. Відповів чоловік із сильним «чорноногим» акцентом.
— Доброго дня, мосьє, я хотів би поговорити з Каміллою. Це важливо.
Зачулося якесь буркотіння, а потім тривала тиша. Я почув у слухавці:
— Камілло, тут хтось хоче з тобою поговорити.
Мені почулось, як десь далеко голос Камілли питає, хто це.
— Не знаю. Вже не час для телефонних дзвінків, донечко.
— Алло?
— Це я. Я дзвоню тобі, бо…
— Здурів! На годинник дивився?
— Нам потрібно завтра побачитись.
— Завтра понеділок. У мене уроки до шостої. Я не можу.
— Це дуже важливо, Камілло. Я на тебе чекатиму…
Вона кинула слухавку. Мінус один камінь з моїх плечей.
Я повернувся з коробкою П’єра. Прилаштував її в кутку кімнати. Написав великими літерами зверху: «Не розкривати».
Я сидів поруч із фонтаном і чекав. Було пів на сьому. Від ліцею Фенелона до Люксембурзького саду менше ніж десять хвилин неквапливою ходою. Очевидно, вона не прийде. У неї якісь проблеми, або ж вона не оцінила мій запізній дзвінок і тепер на мене злиться. Мабуть, ми більше ніколи не побачимося. Серце шалено калатало, у горлі застряг клубок, на плечі тиснув тягар. Мій погляд спинився на Поліфемі та його зведеній руці — цей стриманий рух ламає перспективу. Тієї миті, я відчув щось досі не знане. Свого роду роздвоєння. Нечувана легкість. Немовби був я і ще хтось. Непередбачувано. Нізащо б не повірив, що одного дня це буде зі мною. Я вхопив аркуш паперу. Перевів дух. Спину пробив дріж — і це з’явилось. Наче потік. Без жодного запитання. Я написав вісім рядків. Гарячково. Як Саша. Часу перечитати не мав. Підвів голову, ручка в повітрі. Переді мною стояла Камілла.