Ми стояли мовчки, охоплені спогадами. За мить міцно обійнялись. Він сильно притис мене до себе.
— Я б тебе не впізнав.
— А от ти зовсім не змінився.
— Не глузуй з мене. Я набрав добру сотню. Це все дієти.
— Радий знову тебе бачити. Решта не з тобою? Ти прийшов сам?
— Та йду на роботу. Ще не на пенсії.
Його протяжний богемський акцент став досить жвавим. Ми пішли до «Селекту» — брасерії, де, здається, усі його знали. Заледве ми сіли, офіціант одразу приніс йому міцної кави та скляночку холодного молока, а тоді прийняв моє замовлення. Павло потягнувся й поцупив із сусіднього столика кошик круасанів та солодко глитнув аж три, не припиняючи розмови, до того ж говорив украй виразно, попри набитий рот. Близько тридцяти років тому Павло втік із Чехословаччини й жив у Франції на пташиних правах. Йому поталанило уникнути чистки, яка зачепила Сланського[1], колишнього генсека компартії, та Клементіса[2], міністра закордонних справ, близького соратника першого. Колишній посол у Болгарії, автор довідкового видання «Берестейський мир: дипломатія і революція», за яке не брався жоден паризький видавець, Павло був нічним сторожем готелю в Сен-Жермен-де-Пре, у кімнатці на горішньому поверсі якого й жив. Він сподівався відшукати старшого брата, який наприкінці війни дістався США, а поки чекав на візу, у якій відмовляли через його минуле.
— Вони не дадуть мені візи, і я не побачусь більше з братом.
— Я знаю одного аташе з посольства. Можу з ним поговорити.
— Не забивай собі голову. На мене досьє завбільшки з мене самого. Я ж там співзасновник КПЧ[3].
— Це правда?
Він знизав плечима, наче вже змирився.
— Коли ти студент у Празі тридцятих років — вибір очевидний. Ти або за гнобителів, або за пригноблених. Я не вибирав табір. Я в ньому народився. Я був молодим і переконаним у нашій правоті, був упевненим, що для країни альтернативи немає. Це правда: я був партійним працівником. У мене був диплом юриста. Я вірив, що масові електрифікація та освіта породять нову людину. Годі було й уявити, що незабаром комунізм перетравить нас усіх. Щодо капіталізму сумнівів не було. Під час війни вибір явний: ти за комуністів чи за фашистів. Гірше було тим, хто не вибрав, на чиєму він боці. Ми впевнено рухалися вперед. Вагань у мене не виникало. Але після звільнення все пішло не за планом. Сьогодні, коли моїх друзів повісили, сім’ю шантажували, аж доки вони мене не зреклися, їм на це начхати. Їм не потрібен старий комуняка, отож я вирішив бодай понабридати. Щороку я подаю заявку на візу. Щороку відмова. Отже, я подаю знову.
— То ти більше не комуніст?
— Був і буду!
— Це цілковите фіаско. Комунізм повсюди здає позиції.
— Комунізм — чудова ідея, Мішелю. Слово «товариш» наділене особливим сенсом. То в самих людях проблема. Якби Дубчеку[4] та Свободі[5] дали більше часу, вони б досягли того самого комунізму. До речі, моя справа набирає обертів.
— З чого ти взяв?
— Уяви, я написав Сайрусу Венсу, держсекретарю США при Джиммі Картері. І він мені відповів. Розумієш?
Павло дбайливо дістав із гаманця листа, ще в оригінальному конверті, і дав мені прочитати. У листі Сайруса Венса від 11 січня 1979 року зазначено, що його клопотання було передано до відповідної інстанції.
— Що скажеш?
— Стандартне формулювання. Особливо не сподівайся.
— Оце перша відповідь за двадцять п’ять років. Це знак. Сайрус Венс демократ, а не якийсь там республіканець.
— А до того жодної реакції?
— Я був дурнем: писав напряму американському президентові. У нього ж немає часу відповідати всім, хто йому пише. Звернутися до держсекретаря мені порадив Імре.
— Здається, ти постукав у правильні двері. Що робитимеш, якщо чергова відмова?
— Я вже не чех і не француз — я апатрид[6]. А це найгірший варіант. Тебе наче немає. У мені ще жевріє крихітна надія побачити брата. От він американець. Ми зідзвонюємось раз на рік, щоб побажати щасливого Різдва. Він бригадир на будівництві, має сім’ю, наче все добре. У нього немає коштів приїхати в Європу. Я подаватиму на візу наступного року. І через рік.
Брасерію потроху заповнює натовп — люди прийшли відпочити після похорону. Одна з компаній наближається до нашого столика. Якась мадам захотіла всістися за нашу банкетку.
— Біля вас вільно?
— Зайнято!
Жінка, здивована такою грубістю, відступилась. Компанія пішла геть.
1
Рудольф Сланський (1901—1952) — генеральний секретар ЦК Комуністичної партії Чехословаччини (1945—1951). Був заарештований за сфабрикованим звинуваченням в антипартійній діяльності й державній зраді та страчений. (
2
Володимир Клементіс (1902—1952) — міністр закордонних справ Чехословаччини в уряді Рудольфа Сланського. Звинувачений за участь в антидержавному заколоті («Справа Сланського»), страчений.
4
Александер Дубчек (1921—1992) — чехословацький державний і суспільний діяч, перший секретар ЦК Комуністичної партії Чехословаччини (1968—1969). Ініціатор курсу реформ, відомих як «Празька весна».
5
Людвік Свобода (1895—1979) — чехословацький військовий і державний діяч, Президент Чехословаччини (1968—1975).