Клуб невиправних оптимістів

— Мені шкода. Затримав учитель філософії.

Я простягнув їй аркуш. Вона взяла і прочитала.

…Нехай володар мармурового палацу,
Що згаслі люстри зрить і пломінкі свічки,
Мене самого спогляда і тінь окрилену мою.
Пристрасть, невільниця в’язничних веж,
Враз вирветься й окреслить мою душу,
Як хмільний птах зривається із віття.
Шукаю я тебе, втрачаю я тебе — так гине біль мій,
Чекаю я тебе, розгублений, під постаментом водограю.

— Мішелю, це прекрасно.

— Думаєш?

— Я в захваті. І він не такий сумний, як решта.

Я підвівся. Обійняв її. Вона заплющила очі. Я її поцілував. Вона не пручалась. Навпаки. Притислась іще міцніше. Ми так і стояли в полоні наших обіймів.

— Чому ти телефонував увечері?

Я завагався. Чи варто відкривати правду? Цілком очевидно, що жінки люблять поетів. Глянув їй у вічі й усміхнувся. Я так нічого й не розповів і змовчав про комету.

17

Почався зворотний відлік. До бакалавру тридцять днів. Але я плював. Анінайменшого проблиску хвилювання чи сумніву щодо результату. З переходом до літературного класу[187] я став устигати з математики. Якби ж у мене й раніше був такий учитель, як Перетті, усе було б інакше. Його незвичний педагогічний підхід зовсім не передбачав знущання з учнів. Він не був саркастичним, зневажливим, самовдоволеним чи дратівливим. Ніхто не боявся зізнатись, що чогось не второпав: він усміхнено починав усе спочатку. Його це не турбувало. Навпаки, тішило. Він нікуди не квапився. Ось Каміллу це непокоїло. Я намагався її напоумити:

— Адже твоя провидиця сказала, що ти складеш іспит?

— Так.

— Якщо вона так упевнена, нема чого хвилюватися. Ти здобудеш бакалавра. А як ні, то що такого станеться? Нічого. Перескладеш. Не ти перша… Це не катастрофа.

— Батько видряпає мені очі.

— Що за дурний тиск. Він навпаки має підбадьорити тебе. Я поділюсь із ним своїм баченням ситуації.

— У жодному разі! Розкажи мені вірша, прошу.

— Наразі актуальніше повторення, розумієш?

Вона всміхалась і ствердно кивала головою. Я наче розплавився. Що то за поет, який не пише віршів? Мені здавалось, я викручусь, але щоразу, як я брав аркуша й ручку, нічого не спадало на думку. Ніякого виплеску. Я так старався, тряс головою, заплющував очі, наполегливо підсиджував фонтан і закликав на допомогу емоції та почуття, але так і лишався черствим і неплідним. Я спинився на думці, що моє твориво зводиться до єдиного вірша, тож знову був змушений звернутися за текстами до Саші, навіть якщо Каміллі вони видавалися темними й меланхолічними. Я метався між можливістю мого промаху та її подальшої зневаги. Було так огидно їй брехати, але я боявся розчаровувати дівчину. Після останньої мізерної спроби я вирішив відкрити їй правду — хай би яку ціну довелося заплатити.

Як і щовечора, ми зустрілися у віденській кондитерській по вулиці Л’Еколь-де-Медсін. Я замовив два гарячих шоколади.

— Камілло, я маю сказати тобі щось важливе.

— Я також. Мені треба з тобою поговорити.

— Ти ба! Хочеш, щоби почав я?

— Мої слова стануть вирішальними.

Я замислився, що ж може бути серйознішим за мою брехню. Мабуть, її провидиця анонсувала наближення нової комети.

— Я тебе слухаю.

Вона не говорила. Потупила очі. Як це робить той, у кого на совісті тягар і він не знає, як його позбутися. Я занепокоївся.

— Я не сказала тобі правди, Мішелю.

Вона спинилась. Я вчепився пальцями в банкетку. Готувався до гіршого. Ніколи б не повірив, що таке можливо. Доведеться це прийняти. У неї є інший.

— Маю дві погані новини.

— Може, вийдемо? Тут задушливо.

Ми спустилися до Сени. Пройшли вздовж набережної. Сіли на лавочку. Мабуть, вона добирала належні слова — зовсім як лікар, який повідомляє вас, що ви скоро помрете, що це сумно і що слід набратися мужності.

187

Загальний бакалаврат поділяється на секції з чотирьох напрямів. Зокрема гуманітарний «А» («А1» — філологія, математика; «А2» — лінгвістика; «A3» — філологія, предмети художнього циклу). Тут йдеться про «A3». (Прим. пер.)