— Я не розкривала цього, бо не думала, що між нами все стане так вагомо… Я єврейка.
— Це не погана новина.
— Для моєї родини погана.
— Я не розумію.
— Між нами нічого не можливо, Мішелю.
— Тому, що ти єврейка? Та мені начхати. Ми не надто набожні.
— У нас усе геть інакше.
— Тепер не Середньовіччя.
— Ти не знаєш моєї родини.
— Нам добре разом. Ми готуємося до бакалавра. Ти перша дівчина, яку я зустрів і з якою у мене щось відбувається. Ти не зобов’язана викладати це батькам. Можна зачекати і подивитися, що з того буде.
— Нічого ми не подивимось, Мішелю. У липні ми їдемо з Франції.
— Що?
— Емігруємо до Ізраїлю.
— Цього не може бути!
— Їм тут не подобається. Тато каже, що наше місце саме там. Вони чекають, коли ми складемо бакалавра. Ось тобі справжня погана новина. Тому я й хотіла, щоб ми залишалися друзями.
— Ти не зобов’язана туди їхати. Вони не можуть тебе силувати.
— Мішелю, я неповнолітня.
— У тебе тут родичі. Можеш сказати, що маєш навчатися у Франції. Житимеш у одного з дядьків. Бачитимеш батьків на канікулах.
— Разом виїжджає вся родина. Білети вже зарезервовані.
— А як ти не складеш іспит? Ніхто не застрахований. Якщо так, то залишишся іще на рік.
— Я хочу його скласти заради батьків. Їхня давня мрія. До нашого знайомства я була щаслива туди поїхати. Зрештою, нова країна, де можливо все. Життя в кібуці — це ліквідація приватної власності, соціальних класів, зарплат, вихід дітей із сімейного кокону, робота на благо громади, спільне ухвалення рішень. Якраз ти мав би зрозуміти.
— Дурнуваті ідейки! Це ніколи не спрацює!
— Нам краще більше не бачитись, Мішелю.
— Що?
— Буде ліпше спинитися. Я не хочу… не бажаю…
— Треба було одразу сказати, що ти їдеш! Присмирити це негайно.
— Я хотіла потоваришувати, нічого більше.
— Якого чорта мені здалась твоя дружба! Я вірив у друге.
— Я не хотіла, щоб між нами щось було. Це твоя помилка.
— Та ну? І що ж я такого накоїв? А? Можеш мені пояснити?
— Я не передбачала, що зустріну поета.
Вона захлипала, а потім заплакала. Зірвалася. І побігла. Я спробував упорядкувати думки. У голові все скаламутилось. Вона помилялася. Це непорозуміння, квіпрокво[188], промах. Я почувався, ніби в стані ґроґґі[189]. Відтак підвівся й закричав:
— Я не поет! Розумієш? Я не поет!
Вона була далеко. Навряд почула.
Я став розмовляти сам із собою. Роздавав копняки невидимим ворогам. Проклинав євреїв, кібуци, соціалізм, комети, поетів і жінок. Хотілося кричати. Повз пропливав річковий трамвай, переповнений туристами, які фотографували все довкола. Я їх вилаяв. Вони не зрозуміли. Сміялися й махали руками. Я поклявся змінитися: зі мною більше такого не станеться. То був останній погідний день. Із полюса прийшов циклон і повернув нам зиму. Небо затяглося грозовими хмарами. І принесло зливи. Погода пасувала мені якнайкраще.
Це повернулося само по собі. Сироти по спині. Легені шукали повітря. Я знайшов ті старі П'єрові шорти і трико для регбі Паризького університетського клубу. Повернувся до Люксембурзького саду зовсім не рюмсати перед цим триклятим фонтаном — я знову став бігати. Попервах приліпився до гурту пожежників, які там тренувалися. Встигати за ними було важко. Для мене стало справою честі — бігти з ними нога в ногу. Потім я залишив їх позаду, просто намотував кола в біговому темпі, а щойно помічав одного з них, пришвидшувався, щоб випередити. Із тим дощем біганина болотом скидалася на купання в басейні. Я обожнював цей звук барабанного дробу, таке собі «хлюп-хлюп» від кроків розмоклою землею. Я переплюнув свій давній рекорд. Кола я не рахував. Дві години без передиху. Спинявся, якщо зачиняли сад або ж я був на межі виснаження, коли серце калатало на повну, аж у скронях, а ноги тремтіли. Я повертався, вимоклий до кісток. Відповідав уривками слів. Мився під шпарким душем і зачинявся у своїй кімнаті. Зрідка приходила Жульєтт і сідала на ліжко. Говорила про все і ні про що, але не ставила жодного запитання про Каміллу. А дівчина не полишала моїх думок. Непросто керуватися здоровим глуздом, адже люди не владні над своїм мозком. Я неодноразово хотів піти до Фенелону. Побачити її. Поговорити з нею. Але щоразу відкидав геть такі думки. Це було ні до чого. Перебіг подій змінити неможливо. Як і перебороти долю. Коли ставало зовсім нестерпно, я пришвидшувався. До втрати дихання або до того, як голова врешті здасться, облишить мене в спокої. Чи можна зазнати серцевого нападу в сімнадцять? Що більше я налягав, то більше думав про неї. Я ридав. Потреби ховатися не було. Ніхто не помітить сльози під дощем. Скільки кіл дають забуття?
188
Квіпрокво (
189
Ґроґґі (від