— Власне, я прийшов до вас.
— Що ж, проходьте.
Я ступив до квартири. Передпокій заповнений картонними коробками. З наліпками, щоби їх розрізняти. Він саме збирав наступну в їдальні.
— Скоро їдете?
— Спершу поїдуть коробки. По каві?
— Красно дякую, мосьє. Не хочеться.
Він дивився на мене й чекав. Налив собі велику чашку.
— І даремно. У таку собачу погоду це зігріває. То в чому справа, мій хлопчику?
Він помітив, що мені було важко говорити.
— Ану сідай. Так легше. Любиш мигдальні бісквіти? Моя дружина сама їх пече.
Ми сіли за стіл. Він розкрив залізну коробочку, наповнену печивом.
— Пригощайся. Ти ще ніколи таких не куштував.
З ввічливості я взяв два.
— Смачні.
— Відчуваєш апельсинову цедру? Рецепт моєї матері, гарантія якості з Константіни.
Настає момент, коли доводиться стрибати. Навіть попри крижану воду чи невміння плавати. Перед тим як корабель піде на дно.
— Мосьє Толедано, я поїду з вами.
Він припинив жувати печиво, поставив чашку. Не видавався ні здивованим, ані розгніваним.
— З нами, до Ізраїлю?
— Так.
— Хочеш приїхати на канікули?
— Ні. Назавжди.
— Через Каміллу?
— Так.
— А що вона про це думає?
— Вона зі мною попрощалась, сказала, що всьому край.
— Її правда. Між вами нічого не може бути.
— Чому?
— Бо ти не єврей.
— Для мене це не проблема. Чхав я на релігію. Я не вірянин.
— Ти хороший хлопець, Мішелю. Мені подобаються поети.
— Звідки ви знаєте?
— Донька все мені розповідає. Коли я був молодим, також обожнював поезію. Особливо Аполлінера. Знаєш Аполлінера?
— Не дуже добре.
Він покопирсався в закутках пам’яті.
— Уже й не згадаю. Стільки часу сплило…
Він заплющив очі…
— Це десь там, усередині, — сказав він глумливо, тицьнувши пальцем у скроню. — Як подумати, неймовірно, що зберігається в нашій голові. Я нічого проти тебе не маю. Але хотів би, щоб моя донька вийшла заміж за єврея. Так буде краще.
— Чому?
— Через дітей! Про дітей ти подумав?
— Ще ні.
— У цьому й проблема. От ти б хотів, щоб твої діти відвідували синагогу?
— Можливо, мої діти нічого не відвідуватимуть.
— Зі своїми дітьми чини як хочеш. Діти ж моєї доньки не ходитимуть до церкви. Злагода — це залишатися серед своїх. Євреї з євреями, католики з католиками.
— Навіщо їхати? Ви можете бути євреями у Франції.
— Якби я був китайцем, то жив би в Китаї. Так було б нормально, хіба ні?
— Так.
— Я єврей, тому їду в Ізраїль. Це не складно. Ти от француз — ти живеш у Франції. Ти католик, тобі нíчого робити в Ізраїлі. Проте ви могли б дружити. Але кожен у себе. Щодо моєї донечки: я радий, що вона з тобою більше не бачиться. Це було б не до пуття.
— Не думаю, що Камілла дуже рада туди переїжджати.
— Я нікого не силую. Мої діти вільні. Якби вона сказала, що хоче залишитись, я б відправив її до мого брата в Монтреї. Вона хоче в Ізраїль, бо це її батьківщина, бо це сімейна алія[191]. Ми єдині, як пальці однієї руки. І потім, скажи, твої батьки згодні? Вони дали тобі дозвіл на виїзд за кордон?
— Ні.
— У всякому разі, я б тебе все одно не взяв. Ти молодий, Мішелю, насолоджуйся життям. Дівчат тут вистачає. А моїй доньці дай спокій, гаразд? Я тебе не жену. Мені слід допакувати дві коробки. Ось, тримай бісквітиків. І не облишай писати, я тобі кажу: ти здібний.
Я опинився на тротуарі, пакет печива в руці. На замітку: він дуже спритний, цей дядечко Толедано. Ще й сказав йому на виході: «Дякую, мосьє». Мого арсеналу виявилося недостатньо, щоб виступити проти чоловіка, який читає вірш з акцентом із Баб-ель-Уеду і пропонує вам каву з бісквітиками. Щоб аргументи мали бодай найменший шанс на успіх, потрібна неабияка вправність у діалектиці. Двадцять, ліпше тридцять років у компартії. Справжній. По той бік Стіни.
За дві години я відчинив двері «Бальто». Володимир роздавав нерозпродані харчі: чотири смажених курчати, які він розрізав, курка по-королівськи, листкові пиріжки, круглі пироги, пиріжки із сиром, заливні яйця, яловичі губи, кусені окосту і мортаделу[192]. Кожен щось виторговував і йшов з продуктами на два-три обіди.