У передвечір'я іспиту на бакалавра я пішов у кіно. Здавалось, то непоганий спосіб розслабитися. Уже кілька тижнів Вернер запрошував мене на фільм століття, якщо вірити запевненням Ігоря й Леоніда, які розповідали про нього ще з тим трепетом. Вернер знайшов мені місце в залі. Глядачів було небагато. «Летять журавлі» мене шокував: його довершена гармонія ліризму й емоційності, що закручує у вихорі, але ще дужче історія — така пересічна й така людська. Я впізнав історію моїх батьків, розлучених війною, правда вони врешті возз’єдналися. Іспит був формальністю. Нас натаскали, наче тварин для сільськогосподарської виставки. Скидалося, вчителі знали теми заздалегідь. Далі почався цей марудний і невизначений період очікування результатів, коли не знаєш, хвилюватися чи радіти. Я вагався між бажанням їй подзвонити і бажанням її побачити. Найліпше буде не виказувати мого занепокоєння. Я намотував пекельні кола Люксембурзьким садом. Нелегко викинути з голови ідею фікс. У мені ще жеврів промінчик надії, що Камілла завалить іспит. Якщо вона не хоче розлучатися, вона знає, що робити. Вибір у її руках. Батьки чи я. Усе стане зрозумілим за дванадцять днів. Я зовсім як засуджений на смерть, що вже стоїть навпроти карального взводу, але ще береже якусь надію: поки все добре.
Я заборонив собі заходити до Клубу, але не в «Бальто», тож повернувся до друзяк у кікері та давнішніх навичок. Принаймні вони не лізли до високих високостей філософії, не зважали на Історію — до них її наче й не було, — жили сьогоденням, не плекали надії змінити цей світ, але насолоджувались ним, а їхні душі не терзали доленосні прокляття. Суботніми вечорами розмови зводилися до дівчат, неділями — до футболу, а щодня — до рок-н-ролу. Добрячий ковток кисню. Я грав із Самі, досі грізним. І діставав глибоке задоволення, ігноруючи вітання членів Клубу. Удавав, що не чув їхніх «Добрий день» чи «Як справи, Мішелю?». Вони вже забули суперечку минулого тижня. Як завжди, горланили й лаялися, за десять хвилин уже реготали й пригощали одне одного випивкою. Я досі не міг позбутися тієї досади. Мені бракувало відповідної сили. Знизувати плечима й посміхатися, наче вони не проміняли мене на незнайомця. Якщо дружба не сильніша за переконання, то вона нічого не вартує. Адже я постав би за них проти всього світу. Я не так злився на батька Камілли, як на Ігоря та його утопічні принципи. Він підійшов до кікеру. Я зосереджено втупився в гравців.
— Знайдеш час на одну партію?
— Ігорю, не бачиш, що я граю? — відповів я, не підводячи очей.
— Як хочеш, можемо про це поговорити.
— Мені не потрібна твоя допомога. Краще займися своїми дітьми!
— Оце, що ти щойно сказав, — це низько.
Він повернувся назад до дверей Клубу. Мої щоки пашіли. Я вимістив злість на супротивниках. Ми виграли з десяток партій. Облишили гру, так і залишившись непереможеними. Геть виснажені та спітнілі. Ми перемістилися за барну стійку. Дядечко Маркюзо подав нам два лимонадних пива. Самі з Жакі лаяли непевну стратегію «Стад де Реймс». Я слухав їх краєм вуха.
— А як ти це поясниш, Мішелю?
— Проблема серйозна.
— Або ж їх підкупили.
— Хто?
— Чорт його знає.
Наш сусід, будівельник, був переконаний у помилці мадридського «Реалу». Вони зачали жваву дискусію з дядечком Маркюзо, який саме готував свої знані крок-месьє. Він не погоджувався:
— Насправді «Реймси» нульові! Дістали черговий наганяй від «Расінґу».
Я залишився осторонь цього технічного поєдинку: рівень уже не мій. Натомість схопив «Франс-Суар», що вилежувався без діла. Хотів прочитати сторінку коміксів. Але припустився помилки, ковзнувши поглядом по своєму гороскопу. У мене наразі нещаслива смуга. Якби ж я народився днем раніше — жив би в злагоді й блаженстві. Наступного ж дня — зірки кажуть, пропав. Дядечко Маркюзо пригостив нас ковбасками з Обраку, виробництва одного з його кузенів. Ми скуштували. Чудові ковбаски. Він порізав їх на скибочки та вчастувався чаркою бордо. Заходилися травити анекдоти. Такий собі конкурс, де за винагороду був лише сміх.