Выбрать главу

Три дні по тому я отримав конверта з бурого крафт-паперу, заліпленого ще й клейкою стрічкою. Я впізнав почерк Саші. Усередині, загорнений у білий аркуш, на тій самій мотузочці, лежав ключ. Жодного слова чи підпису. На клапані конверта проступав червоний відбиток пальця. Вірогідно, кров. Поштова печатка була нечитабельна, відповідно, визначити день відправлення неможливо, навіть із лупою. Якщо це Саша, на що натякає кривавий слід, лист мав прийти наступного ж дня, найпізніше за два дні. Чому на подолання одного кілометра знадобилось п’ять днів? Я поставив це запитання поштареві, але відповісти той не зміг.

Увечері я дочекався, коли всі поснуть. Близько одинадцятої вийшов з квартири, вирушив на вулицю Монж. У будинку було тихо та спокійно. Я не зронив жодного звуку. Наче кіт, перебіг двір й у цілковитій темряві скористався пожежними сходами, спираючись на перила. Проник у туалет на останньому поверсі, зачинив за собою двері й увімкнув світло. Видерся на стіну, скориставшись тим самим виступом, що й Саша. Узяв ключа і пропхав його в замок в отворі за трубою. Зсунувся важкий металевий люк. Я пропхав руку в заглибину та спробував усе повиймати. Її значний вміст мене здивував. Здоровенна тека для паперів зі старими світлинами; картонні досьє, переплетені ременем; три грубих зошити, списаних кирилицею; дві дюжини записників і щоденників усяких розмірів; книжечка Хемінгуея; дзеркальний фотоапарат «Лейка»; валізка з об’єктивами й пузатий білий конверт із приміткою зверху: «Для Мішеля Маріні». Я переконався, що всередині більше нічого не залишилось, і повернув люк на місце. Для перенесення я склав усе в дерев’яний ящик з-під овочів, що його підібрав у дворі, і покинув будівлю. Повернувся додому й у себе в кімнаті став вивчати Сашині скарби. Розгорнув листа. Двадцять сторінок, списаних з обох сторін каліграфічним почерком…

Мішелю,

якщо ти читаєш цього листа, то я віднайшов жаданий спокій…

Ленінград 1952 року

1

Свічки, що мерехтіли у двох канделябрах на каміні, відбивалися в салонному дзеркалі. Ірина на мить уловила в ньому своє зморшкувате обличчя й сиве волосся та втомлено зітхнула. Цей вечір передує особливій ночі. Вона витягла розшиту угорською вишивкою скатертину, бокали з кришталю «Баккара» й посуд із лімозької порцеляни, придбаний її чоловіком іще до революції. У центрі розкладеного розсувного столу вона поставила величезну тацю з позолоченої кованої бронзи, привезену зі стамбульського базару за часів, коли туди можна було доїхати потягом з Одеси. П’ятнадцять вишикуваних приборів. Для кожного гостя два бокали, навіть дітям, що не п’ють вина. Колись у третій бокал вона ставила зрізані квіти. Але вже давно в цьому скованому кригою місті немає квіткарок. Тож вона вирізала квіточки з кольорового паперу та сплела в гірлянди й скрутила в букетики. Скидалися на живі. Ірина дістала із шаф забуті речі: їх придбали для втіхи очей, а нині вони стали непотрібними та небезпечними. Вона запитувала себе, чи цей, такий ризикований, клопіт бодай чогось вартий. Принаймні їй нічим буде дорікнути. Вона зробила те, що мусила зробити. Разом із сестрою, невісткою і кузинами вони спекли мацу, не зважаючи на заборону. То вже не вперше жінкам доводиться нехтувати цим вето. Бо неможливо святкувати втечу з Єгипту без цих пласких хлібців, яким не дають часу піднятися. Цього року вчергове довелося докласти уяви, переданої в генах із пітьми віків, щоб дістати муку, курчат, трáви, огірок, селеру, чорну редьку й телячу кістку. Вони зварили бульйон з кнейдлах[194], нафарширували коропа й підготували святкову вечерю з обачністю рівня секретної служби. Жоден сусід нічого не помітив, не почув і не внюхав. Їй пригадалося, що її чоловік Еміль розповів перед зникненням під час облоги, коли вони відзначали останній спільний Песах із черствим хлібом і крутими яйцями, яких ставало на одну вечерю: «За часів інквізиції севільські марани започаткували самовбивчу практику готувати розкішний Седер. Хоча їм слід було сидіти тихо, розчинитися та зачаїтися, вони говорили: “Най цей Седер стане найпрекраснішим у нашому житті, бо він може виявитися останнім, що ми святкуємо разом”»[195]. Відтоді святкувати його згідно з традицією стало для неї справою честі.

вернуться

194

Кнейдлах — галушки з подрібненої маци, які відварюють у бульйоні; страва єврейської кухні.

вернуться

195

Марани — так в Іспанії та Португалії в XIV—XV століттях називали євреїв, яких навернули в християнство. Через те що марани потай і далі сповідували юдаїзм, на них полювала іспанська інквізиція. Седер — єврейська ритуальна трапеза — пасхальна вечеря, яку слід провести відповідно до традиції.