Її сестрі Валентині ходити було важко, тому вона лише поклала поліно в камін і розвела вогонь. Кузина Віра поставила на стіл тарілку з травами. Скидалося на будинок для людей похилого віку. Війна та чистки залишили самих старців глядіти дітей — ті гасали квартирою, ховалися під столом, за кріслами й щиро сміялися.
— Тихіше, діти, ви надто галасливі. Не бігайте. Нас помітять сусіди.
Ірина нашорошилась. Почула знайомий звук ключа в замку. Увійшли Ігор з Надією. Вона підійшла до них, але двійко дітей обігнали її в коридорі. Маленька Людмила кинулася до Ігоря, він підняв її, підкинув, упіймав і знову підкинув. Петро сховався в обіймах Надії.
— Як ти, любий?
— Ми малювали, мамо.
— Вони були слухняні? — спитала Надія.
— Як завжди.
— У тебе так добре, мамо, — сказав Ігор Ірині, цілуючи її в чоло. Якась аварія в метро[196]. Ми йшли пішки дві години. На моїй пам’яті ще не було стільки снігу о цій порі.
— Ідіть погрійтесь.
— Ірино Вікторівно, — сказала Надія, тепер уже вона цілувала свекруху, — я залишила на тебе всі клопоти. Мені так незручно.
— Дурниці. У нас тут є час. Усе готово.
Ірина підійшла до Ігоря, що відігрівав руки біля каміна.
— На вечерю прийдуть Саша з Анною.
— Що? Ти мене не попередила.
— Він зателефонував два дні тому, дізнатися, як у мене справи. Я не могла інакше, залишалось запропонувати йому приєднатися до нас.
— Неймовірно! Він ніколи не приходив. Як тобі вдалося його запросити?
— Я була переконана, що він відмовить. Він погодився.
— Він зараз зіпсує нам свято.
— Ігорю, у нього важлива посада. Тобі слід бути дипломатичнішим.
— Він і пальцем не поворухнув для Лева. А що він зробив для Бориса?
— Це не він вирішує. Він як і ми. По змозі.
Ігор відкоркував пляшку кримського вина й примостив її біля срібної чарки. Нетерпляче глянув на свого годинника.
— Ми ж не чекатимемо їх усю ніч. Може, почнемо?
— Мабуть, у них проблеми через цю собачу погоду, — пояснила Ірина. — Канали знову замерзли.
У двері задзвонили. Діти замовкли й принишкли. Машинальним жестом Надія поправила заплетене на потилиці волосся, підійшла до Ігоря, дещо стурбована, поклала руку на його плече. Людмила кинулась Ігорю до ніг. Він узяв її на руки.
— Нічого страшного, люба. Надіє, чи не відчиниш?
Надія зникла в глибині коридора й відімкнула двері, сховані за цупкою брунатною тканиною.
— Ласкаво просимо, — сказала вона, цілуючи Сашу й Анну.
— Метро спинили. Нам довелося йти під снігом, — сказала Анна.
— А де діти?
— Ми залишили їх удома. Моя сестра за ними нагляне.
Надія допомогла їй зняти шаль і змоклу парку. Вагітна Анна була неповоротка у вузькому проході. Приєдналася Ірина.
— Як почуваєшся, Анно Анатоліївно?
— Якнайкраще. Щоправда, ноги болять. Задовго йшли пішки.
— З таким животом у тебе точно буде дівчинка, — зауважила Ірина. — Іди відпочинь.
Надія з Анною пішли. Ірина допомогла Саші зняти чорне шкіряне пальто та синього кашкета з червоним ремінцем, з якого стікав талий сніг. Він поцілував її в щоку та всміхнувся.
— Тут так добре! Здається, що на вулиці грудень. Як ти?
— Рада тебе бачити. Як добре, що ви прийшли. Ой, у тебе руки крижані.
— Тут усі?
— Лише на вас чекали.
Саша неквапливо увійшов до вітальні. Поцілував Валентину, Віру і дітей. Простягнув руки до вогню в каміні. Підійшов Ігор.
— Хоча б перевдягнувся! Що за ідея прийти на Седер в уніформі!
— Я приїхав з міністерства. Міг б й привітатися!
Саша зняв френч кольору хакі та подав Ігореві.
— Обережніше. Маю надію, у тебе чисті руки. На ньому не повинно бути плям чи зайвих складок.
Ігор узяв куртку. Саша затримав його та притягнув до себе.
— Мені треба поговорити з тобою віч-на-віч, — кинув він мимохідь. — Це важливо.
Надія винесла таріль з нарізаним пирогом із домашнього сиру.
Ігор відійшов і поклав куртку на стільця.
— Не уявляю, як тобі вдалося спекти настільки пухкий сирний пиріг. Анно, тобі слід узяти рецепт.
— Найважче було знайти сир, — відповіла Надія.
— І як же змінити цю країну з людьми, що жаліються без упину? Не вам тепер найгірше, — сказав Саша.
196
Автор помиляється. 1952 року метро в Ленінграді ще не було. Першу чергу ленінградського метрополітену запустили 1955 року.