Арешт професора Етінгера[200] посіяв потрясіння серед персоналу. Четвірка чоловіків в уніформі МВС пов’язала його на виході з операційної та вивела, не давши навіть часу перевдягтися. Тиждень родина нічого не знала про його долю. Головний лікар, Лариса Горшкова, не проковтнула таку наживку. Вона зателефонувала до міністерства, сподіваючись почути пояснення. І дістала найгіршу з відповідей:
— Яків Етінгер за нашими відділами не значиться.
Делегація лікарів, яких приголомшила звістка про арешт професора за звинуваченням у смертях багатьох пацієнтів під час його зміни, звернулася до одного із секретарів райкому Партії, якого Етінгер колись урятував після гострого інфаркту. Колеги даремно запевняли, що йшлося про природні смерті, деякі з яких сталися три, ба навіть чотири роки тому, — з професора вже вибили зізнання в злочині. Справу передали до рук прокурора. А потім «Правда» роз’яснила, що йдеться про викриття змови «лікарів-шкідників». Затримали десятки й десятки медиків, тільки єврейського походження. Їх звинуватили, маючи підготовлені докази, у винищенні кількох керівників і плануванні помсти самому товаришу Сталіну. Планувався грандіозний процес. Цілих дві сторінки «Правди» були присвячені обуреній реакції закордонних діячів і членів співдружніх партій зі всього світу, які аплодували арешту групи цих злочинців-сіоністів.
У Ігоря саме була перерва, тому він пив гарячий чай, коли повідомили, що якась жінка терміново просить його до телефону. Він спустився на перший поверх. Медсестра з приймальні передала слухавку.
— Алло, я слухаю.
— Ви Ігор Маркіш? — спитав безликий голос, гугнявий і пронизливий.
— Що вам потрібно?
— Хочу попередити, що вас незабаром заарештують.
— Що? Що ви таке кажете?
— Завтра. У лікарні.
— За що?
— Ви лікар, єврей і колега професора Етінгера.
— Я нічого не скоїв.
— Як і решта. Але їх затримали. Далі їх засудять і розстріляють. Кому не пощастить — поїде в Сибір.
— Чому ви мене попереджаєте?
— Неважливо. У вас незначна фора. Будьте обережні. Тікайте через Ладозьке озеро.
— Я не можу покинути дружину з дітьми.
— Ваш розстріл їм сильно допоможе?
— Хто ви?
— Немає значення.
— Звідки мені знати, що це не пастка?
— Для вашого арешту МВС не доведеться вдаватися до хитрощів, йому не потрібний навіть привід. Якщо залишитесь, будете просто ідіотом! Подумайте про свою родину!
Зв’язок обірвався. Ігоря аж перекосило. Він тремтів. Підійшла медсестра.
— Якісь проблеми, докторе Маркіш? Я можу вам допомогти?
— Мене скоро заарештують!
Ігор впав на стільця й обхопив голову руками.
У телефонній кабіні вітебського вокзалу Саша розімкнув ліву руку, якою стискав ніс. Витяг ложечку, запхану глибоко до рота, розмотав шарф з мікрофону й повісив слухавку. Кілька разів глибоко вдихнув, на мить закляк, замислився. Витягнув хустинку, протер телефон. Поправив уніформу та вийшов із громадської кабіни. Роздивився хол. Він ненавидів модерн, ці розцвічені волюти, позолочені закрутисті торшери, фрески холодних відтінків. Він удав, що милується цим кітчевим декором й заскленим дахом із перекладинами в дусі Ейфелевої вежі, та пройшовся так по колу. Нічого незвичайного не привернуло його уваги. Буревій на вулиці посилився вдвічі.
У той час Ігор покинув Палац. На ньому був лише білий халат, тому він затремтів від холоду, опинившись надворі. Падав лапатий сніг. Ігор пройшовся територією лікарні, шукаючи дружину. Надія працювала акушером пологового будинку. Вона була в родовій палаті. Ігор кілька хвилин постеріг біля дверей. Ізсередини вихоплювався жіночий крик. Ще якийсь час він вичікував, вагався, як вчинити далі. Надію його поява здивувала.
— Ігорю, ти занедужав? Так зблід.
— Мені треба з тобою поговорити, Надю.
Попри мороз, він таки витяг її на вулицю. Вони сховалися під навісом. Ігор переповів їй нещодавню телефонну розмову.
— Думаєш, це серйозно?
— Що ти хочеш сказати? Мене розіграли?
— Я така спантеличена, що… Ти не впізнав голос?
— Я навіть не скажу, це чоловік чи жінка. Вірогідно, якийсь із моїх пацієнтів попередив із вдячності.
— І як ти вчиниш?
— Як зостанусь, мене пов’яжуть. Треба тікати!
— Я з тобою, Ігорю.
— А діти?
— У них є бабуся. Вона за ними нагляне.
200
13 січня 1953 року у газеті «Правда» було опубліковано повідомлення ТАРС про арешт групи лікарів-шкідників, де йшлося про викриття терористичної організації лікарів, які шляхом шкідливого лікування прагнули вкоротити віку активним діячам СРСР. Серед названих був і один з видатних кардіологів професор Яків Етингер. 2 березня 1951 року після допитів і тортур він помер у Лефортівській в’язниці.