— Якщо ми зникнемо удвох, їх віддадуть до дитячого будинку. Знаєш, що це означає?
— Тікаймо з ними.
— Надю, з дітьми не пройдеш. Уночі на Карельській затоці нижче від тридцяти морозу. Вони не виживуть. Тільки чоловік, і то наодинці, зможе це здолати. Разом ми приречені на провал.
— Ти мене кидаєш?
— Запропонуй мені бодай якусь альтернативу. Якщо вдасться дістатися Фінляндії, зможу там трохи перечекати. Подивлюсь, як розвиватимуться події.
— Ми знаємо, чим все скінчиться. Я хочу піти з тобою.
— Ти не маєш права вчинити так із дітьми, Надю. Подумай про них. Якщо ти зостанешся тут, вони ще зрозуміють моє зникнення. Якщо ж поїдемо вдвох, вийде, наче ми їх покинули. Не можна втрачати матір у такому віці.
— Благаю, Ігорю, не кидай мене. Я тут загину. Ти мені так потрібен!
Вона кинулася до нього. Він стис її в обіймах. Вони так довго простояли. Обличчя Наді було мокрим від сліз.
— Ти повернешся до роботи, Надю. Як ніде нічого. Я зараз поїду додому. Візьму речі, сухарі, сушеного оселедця й негайно тікаю. Увечері скажеш сусідам, що я не повернувся додому і ти хвилюєшся. Коли вони завтра не знайдуть мене тут, прийдуть додому. Ти маєш мене зректися й виказати осуд, як ні — втратиш роботу. Не зволікай і здай мене квартальному комітету. Якщо не дістанеш від мене звістки, то за три місяці подавай на розлучення.
— Не проси такого. Мені не стане сил.
— Ти мусиш бути сильною, Надю. Подумай про себе. Про дітей. Вони — найважливіше.
— Мені начхати на дітей! Ігорю, молю тебе! — промугикала вона.
Він схопив її за передпліччя що було сил і приречено струсонув.
— Пообіцяй мені! Я тікаю задля вашого ж порятунку. Завтра Іван, медбрат з мого відділення, передасть повідомлення моїй матері. Він живе в п’яти хвилинах від неї. Надалі не намагайся з нею зустрітися чи їй допомогти. Спали всі мости. З усією моєю родиною. Це твій єдиний спосіб викрутитись, хоча буде нелегко. Ніколи б не подумав, що скінчу отак. Єдине, що я ще можу тобі сказати, що я кохав саму тебе. І ти це знаєш, любове моя, ти єдина жінка в моєму житті. Іншої я не матиму ніколи. Присягаюся: як виживу, одного дня ми побачимося.
У житті настають моменти, зіштовхнутися з якими не чекав жоден чоловік. Скажімо, довести до сліз кохану жінку, грубо її відштовхнути, відірвати від себе, коли вона так вбивається, і не обертатися, слухаючи її ридання та борсання в снігу. Ті крики і ті сльози розривають його нутро й вкарбовуються десь глибоко всередині. Саме вони переслідують його безсонними ночами.
Цей масивний комплекс безіменних триповерхових будівель ховався в північному передмісті Ленінграда, в десяти хвилинах від станції метро «Дев’яткіно». Металева табличка на вхідній стіні попереджала: «Муніципальна служба — стороннім вхід заборонено». Комплекс перебудували під кінець війни. Нікому й на думку не спадало туди проникнути чи поцікавитися, що там усередині. Хіба можна було помітити, як туди заходять і виходять звідти молоді люди. Вони не вирізнялися радістю чи експансивністю, притаманними студентам, що перегукуються біля факультетських дверей. Ці залишалися стриманими й мовчазними. Про адміністративний статус будівлі попереджав червоний стяг, що височів на жердині. З невідомих причин рівно по центру його роздвоювала біла смуга, яка й слугувала поштовхом до назви цієї місцини — «Червоний Прапор», бо надто вже було схоже на однойменний символ[201]. Прохід усередину пролягав через три контрольних тамбури. Аскетичний інтер’єр скидався на нутрощі бенедиктинського монастиря, а всюдисущі перегородки — на підвалини в’язниці. Суцільні ґрати. Службовці в уніформі Міністерства внутрішніх справ, сховані за сторожками з армованого бетону, звіряли пропуски зі здоровенним регістром, відчиняли й зачиняли ґрати на виході й на вході, натискаючи на електричні кнопки лише після подвійного звіряння документів. Деякі, нечисленні, новоприбулі дивувалися цим надлишковим заходам безпеки, зауважували вартовим, які приходили вранці й увечері, що ні до чого перевіряти їхні документи перед кожними дверима. Вартові не відповідали. Може, вони були глухі чи німі? Врешті студенти засвоювали: перше правило цього місця — тиша. Траплялися певні затримки, коли хтось не значився в списках. Тоді службовець телефонував невідомому співрозмовнику і той надавав чи не надавав допуск. Цьому правилу підкорялися вкрай швидко: воно відбирало час, проте гарантувало цілковиту безпеку. А час тут не мав жодного значення, тоді як безпека була ремеслом. Вхід до аудиторій теж відбувався незмінним чином: студенти входили через одні двері, викладач — через інші, із внутрішнього коридора, що в глибині будівлі, і це наштовхувало на думку про наявність системи внутрішніх коридорів.