Саша глянув на студентів. Переводив погляд з одного на іншого. Усі сиділи нерухомо, шукаючи відповідь. Вони потупили очі, заходилися безнадійно копирсатися в конспектах у пошуках відповіді.
— Чому?… Ви так нічого і не зрозуміли, стадо ідіотів! Бо негатив ніколи не бреше! Бо це видрукувано поверх виправленого. Завдяки вашому втручанню питання достовірності не поставатиме. Правдиве те, що можна побачити! А тепер спробуйте пояснити корисність цієї фотографії. Її політичну суть. Яке повідомлення ви хочете донести? Якщо треба затерти подвійне підборіддя, чи жирову складочку, чи зморшки — робота має бути невидимою, як у голлівудських ретушерів. Можна відтворити втрачене з віком волосся, зафарбувати сивину, згладити удари часу. Неприпустимо, щоб фото наших керівників, де вони не мають солідного вигляду, просочилися в газети. Ретушувати обличчя в зморшках, змарніле чи спухле, видалити прищі, стерти шрами — усе це потребує досвіду. Вихідне зображення має бути правдоподібним та переконливим. Суб’єкт не повинен молодшати, лише старіти повільніше за нас. В ідеалі варто додати усмішку чи блиск очей. Траплялося, нашій службі докоряли в показному ретушуванні, навіть грубому. Це технічне та практичне застосування історичного матеріалізму. Мене часто просили виправити досконале ретушування й зробити його видимим. Ми могли б стати справжніми митцями, як реальні фальсифікатори, — ніхто б нічого не запідозрив. Але йдеться про чітке повідомлення: ось що стає зі зрадниками! Вони зникають. Їх розпорошують. Наче їх не було ніколи. Ці підставні непрофесійні фото не випадкові — вони надихають родичів слідувати гарному прикладу, проявляти солідарність революції, власноруч псуючи фото зрадників, витягуючи їх із сімейних альбомів, знімаючи світлини зі стін вітальні. Скільки тисяч жінок знищили своїх затриманих чоловіків чи братів? Скільки синів зітерли назавжди батьків? Від них залишились самі тіні, діри, порожнечі, сліди від леза. У кращому випадку рука, плече чи взуття — це небагато. Цим люди ще й доводять нам, на чиєму вони боці, і таким чином рятують свої життя. А як інакше пробачити таким шлюб із ворогом народу? Як довіряти синові негідника? Ті ж, хто забув прибратися в домі, — мають зникнути. Зберігання фотографії ворога є доказом вини. Вчителі у школах навчають наших дітей вирізати ножицями тих злочинців, яких ми ще не вилучили зі шкільних підручників. У молодому віці все сприймається ліпше, тому наступне покоління буде працювати ефективніше. Урешті, єдиними слідами, що залишаться по ворогах народу, стануть тюремні знімки, зроблені в анфас і у профіль. Під час затримання ми проводимо чистку. Вилучаються фотографії, листи, щоденники, записники, зошити, посвідчення особи та спалюються в котельнях міністерства. Не можна вдовольнятися самим лише вбивством. Потрібно стерти їхні імена. Ніхто їх не згадає. Вони програють, а ми виграємо. Наслідки невідворотні. Їхні книжки вилучаються з бібліотек. Їхніх думок більше не існує. Не варто також нехтувати вилученням праць ворогів наших ворогів. Якби не було Троцького, не було б і антитроцькістів.
Коли полковник Яконов поклав слухавку, його рука тремтіла, він важко дихав. Нічний погрозливий дзвінок міністра завжди супроводжується шаленим серцебиттям. Як сталося, що ця справа доповзла до Москви, а його власні служби його ж не поінформували? Він був упевнений лише в одному. Це не випадковість — їх не трапляється ні МВС, ні в МДБ, тим більше їх не було за часів НКВС чи ОДПУ і не виникатиме в наступних міністерствах, якщо він проживе достатньо, щоб їх застати. Тридцятирічна кар’єра в радянських секретних службах, численні перевербування лав і об’єднань, незлічимі чистки та війни кланів змушують урешті засвоїти основоположні правила виживання. Дисфункціонуванням своїх кадрів він займеться пізніше. На часі правильно вирішити, а в нього лише кілька хвилин. Від цього рішення залежить його життя. Коли вже Абакумов, що дістає накази особисто від «батька народів», зглянувся на двадцятихвилинний дзвінок і посвятив вас у деталі, які мали бути вам відомі, а ви скидаєтеся на некомпетентного йолопа, — це не що інше, як гандикап, якщо хочеш вижити в цій установі. Цей крижаний і замогильний тон, ще й двозначна прощальна фраза: «Даю тобі сорок вісім годин на врегулювання цієї проблеми», — недобрий знак.