— Хто там? — спитав він.
— Це я, Яконов.
Він відімкнув замок. Яконов увійшов сам, з картонною текою під пахвою.
— Ви наче здивований, Олександре Емільовичу?
— Ви не часто сюди навідуєтесь, Антоне Миколайовичу. Тим більше о такій годині. У чому справа?
— А ви не здогадуєтесь?
— Про що?
— Про вашого брата.
— Ігоря?
Яконов кивнув головою, не відповівши.
— Що сталося?
— Ви не в курсі?
— У нас напружені відносини, і вам це відомо.
— Йому вдалось втекти напередодні арешту.
— Я цього не знав. Я більше не контактую з родиною.
— Справді?
— Ми вже не бачились роками. Якось випадково перестрілись на відкритті Кірова. Не обмінялися й трьома словами. Він так і не пробачив мені, що я захищаю свою країну та служу в НКВС.
— Він урятувався! Зник! Ви хоч розумієте, що це означає?
— Я не відповідаю за свого брата. Я порвав із ним дуже давно.
— Телефонний дзвінок попередив його про арешт.
— Я був не в курсі арешту. Та й звідки б мені знати? Вам добре відомо, що таке рішення не залежить від нашої служби. Навіть якби я знав, то не мав би ні причини, ні бажання, ані інтересу його попереджати. Ви ж знаєте мою відданість, Антоне Миколайовичу.
— Медсестра, що прийняла дзвінок, не змогла нам сказати, чи то був чоловік, чи жінка. Їй здалося, жінка.
— Ну от бачите.
— Ви б могли когось попросити.
— Хто б передав таке повідомлення?
— Ваша дружина.
— Моя дружина на шостому місяці вагітності. Думаєте, я наразив би її на такий ризик? Та це треба бути безумцем! Нехай їх арештують, його і всю його сім’ю, мене це не обходить.
— На момент дзвінка вас не було на території, могли спотворити свій голос.
— Якби я здійснив той дзвінок, ви ж мене знаєте, я би подбав про алібі.
— Виникла підозра. У нас підозра — це впевненість.
— Ви знаєте, хто я. Знаєте, як я вчинив. Я вступив на службу 27-го і встиг тисячу разів підтвердити свою вірність режиму.
— Доведеться ще раз, Олександре Емільовичу.
— Що ще я можу зробити?
— Свідчити на процесі у «Справі лікарів».
— Я не медик. Що я можу свідчити?
— Підтвердите провину вашого брата й інших підсудних. Що ці медики затіяли змову проти режиму та спробували усунути багатьох відповідальних осіб, які довіряли їм своє лікування. Їхній лідер узагалі поривався отруїти самого нашого першого секретаря. Можете сказати, що були свідком розмов, провели власне розслідування, а отримані результати донесли керівництву.
— Не маю жодного заперечення. Я вже вам сказав, що ми обірвали всякий зв’язок. Інакше кажучи, цей чоловік більше мені не брат. Ми не маємо права зраджувати нашу батьківщину.
— То ви готові свідчити? На процесі? У Москві?
— Звичайно, Антоне Миколайовичу. Це обов’язок кожного з нас: викривати зрадників.
— Ви впевнені?
— Ви часто повторювали, що ми солдати, ми боремося й підкоряємось наказам.
— Я негайно доповім верхам. Абакумов вважає, що ви не погодитесь. Наберу його завтра зранку. Він буде втішений. Це рішення полегшить нам життя. У цій справі не так багато доказів. Я радий, що ви сприйняли все саме так. Ви зняли мені камінь з душі.
— Той факт, що я майор Міністерства внутрішніх справ, часом, не зробить мої свідчення менш переконливими в очах суддів?
— Головне, що ви його брат. І що ви прийдете до суду інстинктивно. Добровільно. Поговоримо завтра. Ой, геть забув: справу «Аерофлоту» повернули. Знайшли недогляд.
Саша взяв особову справу та уважно вивчив додану записку.
— Я так розумію, справою займався Другий підрозділ. Такого більше не повториться. Я займусь цим негайно.
— Їм не горить.
— Я мушу виправити помилку відділу, тож негайно це зроблю.
— Ох, якби ж усім вашу професійну відданість, Олександре Емільовичу, усе в цій країні налагодилось би, — кинув Яконов, покидаючи лабораторію.
З нез’ясованих причин, унаслідок якогось втручання, чи фатальної плутанини, чи серії людських помилок, чи некомпетентності переможець турніру 48-го року серед працівників «Аерофлоту» досі фігурував на фотографії серед учасників змагання пілотів в уніформі, стюардів і цивільних. Ця особа мала щезнути з групового портрету ще багато років тому. Він стояв у першому ряду. Президент авіакомпанії вручав йому кубок переможця. Додана записка авторства начальника служби безпеки Міністерства цивільної авіації не містила жодної інформації щодо скоєної помилки чи вироку. Уточнювалося лише, що чинним переможцем був другий призер. Логічно, що першого слід було розпорошити з ідеологічних міркувань. Складна робота. Якби був час, Саша міг би вирізати силует цього Леоніда Кривошеїна канцелярським ножем та змістити ряд із двадцяти осіб зліва праворуч. Але час ішов на хвилини. Тому він просто обрізав профіль обличчя чоловіка по квадрату. Відтак перерив коробку зі взуттям у пошуках принагідного аноніма — жодне обличчя його не вдовольнило. Саша всміхнувся, узяв свій портфель, витяг партбілет. Віддер особисту фотокартку в анфас, з кашкетом МВС на голові, та приклеїв її на порожнє місце. Додав кілька мазків чорної фарби. Вийшло анахронічно і не підігнано, але це фото не стане ні першим, ані останнім явно підробленим. Поклав на записку червоний штемпель відділення, підписав і парафував: «Розглянуто, керівник фотомонтажу четвертого відділу», поклав теку в шафку «Повернути відправнику». Зняв сірий халат. Витяг із шухляди два десятки зошитів й блокнотів. Спакував їх до сумки, повісив її на плече, одягнув офіцерську гімнастерку та шинель. Буде непомітно, що під одягом щось сховано. Надів кашкет, вимкнув світло й назавжди покинув лабораторію.