Фінляндія за сімдесят кілометрів від Ленінграда. Ми з Ігорем добре знали цей регіон Карелії, бо лазили там молодими. До революції в нашого батька була дача на березі Ладозького озера. Ми рибалили там улітку. На всім світі не знайдеш іншого такого місця, де в червні, як сонце ховається за небосхилом, сяйво над озером таке ж чарівне, а ніч так і не настає. Багато років ми блукали дорогами, лісами та безліччю озер між Ладозьким озером та Фінською затокою. За тих часів ця територія ще не була анексованою. Кордон був лише на мапах. Того квітня лежав метр снігу і стояла полярна температура. Найкоротший шлях пролягав через місто Виборг, але його надто добре пильнували. Я обрав північні тропи, бо знав їх краще. Удень спав по закинутих фортифікаціях. Перші чотири ночі тримався стежки, що облямовувала верхів'я заледенілого озера. До Приозерська я ішов лісами. Прикордонники не виходять уночі. Свого часу я мав добру нагоду вивчити обхід патрулів та контрольні пункти. За тиждень я перебрався до Фінляндії. Припускаю, Ігор пройшов тим самим маршрутом.
Я прийняв мамине запрошення на Седер не через переконання, не через бажання її потішити (я зневажаю забобони), але щоб попередити Ігоря, що він безсумнівно у списку лікарів-євреїв і його незабаром арештують. Вони виставили мене за двері, перш ніж я встиг його перестерегти. Довелось йому телефонувати. Я так ніколи й не сказав Ігореві, що то я його врятував. Це б не втихомирило його злість. Переконаний, що він навіть ніколи про це не думав. Я б хотів його прощення не завдяки врятованому життю, а тому, що я його брат і він мене любив. І тут торг недоречний. Я чекав його пощади дванадцять років і зрозумів, що не дістану її ніколи. Я не тримаю на нього зла. Уся провина лише на мені. Я скоїв стільки злочинів і був співучасником стількох інших, що не заслуговую на милосердя. Платити за свої помилки закономірно. Так чи інакше, надовго моєї хоробрості не стало. Лікуватись я не хотів, бо від моєї хвороби ліків не існує.
Я роками був вірним слугою, переконаним у нашій правоті, потребі боротися й нищити ворогів. Або ми, або вони. На війні ти не ставиш запитань — ти виконуєш накази. Ти воюєш. У кожного солдата своє місце. Ми творили революцію. Ми змінювали цей світ з його прогнилим устроєм. «Незабаром ми покінчимо з експлуатацією та експлуататорами». Спротив — це нормально. Хай наші вороги вдаються до всіх доступних засобів завадити творенню Історії, ми спрямовуватимемо нашу зброю на їх винищення. Коли не можна було більше ні говорити, ні поступитися, ані знайти компроміс і не відступити від переконань — ми були змушені вбивати. Альтернативи не було. Переможець той, хто вижив. Ненависть, що здіймалась проти нас, дорівнювала вірі в нас, породженій пролетарським «Інтернаціоналом». Нескінченний буревій. Ми просто захищалися й давали відсіч. Капіталісти всього світу змобілізувалися задля нашого усунення. Вони трусились за себе і свої гроші. Перша світова не скінчилась 18-го. Вона почалася того ж року, коли нашу батьківщину атакували ті, хто бажав придушити революцію. Вони розпалили громадянську війну. Вони її програли. А відтак і далі маніпулювали внутрішніми ворогами. Довелося їх перебити. Ми вбивали аристократів, кадетів, соціал-демократів, меншовиків, банкірів, промисловців, приватних підприємців, буржуа, священиків, тих, хто чіплявся за свої привілеї, та безліч інших, які виступили проти нас. Тоді ми ще в це вірили. Згодом нам оголосили, що вороги народу й серед нас. Ми їх винищили. Троцького та його банду. Козаків. Куркулів. Інженерів. І таких, як вони. Що більше ми розстрілювали, то більше їх з’являлось. Треба було викоренити їх усіх з наших лав. Їх скомпрометували їхні ж злочини. Але цьому не було краю.