— Уявити тільки! Поглянь на цю зграю телепнів… Припхалися сюди заради того йолопа. Що за лайно в їхніх головах?
— То прояв віри.
— Я от піду й помочуся на його могилу. Іншого він не заслужив. Там немає чим пишатися.
— Він не міг зрадити свої переконання.
— Він знав. Ще з часів Жида й Руссе[7]. Я розповів йому про Сланскі та Клементіса. Він нічого не відповів. Йому було відомо про Кравченка[8] — він засудив Кравченка. Можеш це якось пояснити? Завивав, як собака в зграї. Жертв зневажав. Правду заперечував. Такий самий співучасник, хіба ні? От падлюка!
Павло замислився, на обличчі читалося занепокоєння.
— Я не в тій ситуації, щоб когось повчати. Не слід було цього казати.
— Не зрозумів…
— Щонайменше варто бути вдячним за їжу. Ми жили за їхній рахунок. Без них ми б так не розкошували.
— За чий рахунок?
Він глянув на мене скоса, наче я придурююсь. Але зрозумів, що я серйозно.
— Обох: Кесселя і Сартра[9]. Вони підкидали нам переклади, дрібний підробіток. Вони знали багацько народу. Рекомендували нас головним редакторам журналів і газет. Ми могли втерти носа будь-кому. Коли ми були на мілині, саме вони платили домовласникам чи судовим виконавцям. Куди тут подінешся? Ми були без гроша, втратили все. Без їхньої допомоги ми жили б під мостом. Важче стало, як він осліп і більше з дому не виходив. Два роки тому він допоміг Володимиру, пам’ятаєш такого?
— Так, наче бачились учора.
— У нього неприємності.
Йому кортіло все мені розповісти. Я згадав, як Володимир Горенко розносив страви в глибині бістро «Бальто».
— Що сталося з Володимиром?
— Перед переїздом на Захід він керував нафтовим комплексом в Одесі. Приїхавши сюди, набув статусу політичного біженця. Роботи так і не знайшов. Жодне нафтове підприємство не наймало його. Навіть знайомі, з якими він раніше вів бізнес. Ніхто й пальцем не поворухнув, щоб допомогти йому. А знаєш чому? Усі вони боялися Москви. Якби вони його працевлаштували, то зіпсували б стосунки з «тими». Вони виступали проти комуняк і все одно співпрацювали з ними. Пригадуєш Маркюзо, власника бістро? Так от, цей добрий дядько знайшов нещасному кімнатку для прислуги в м’ясника з вулиці Даґер. Володимир вів його бухгалтерію.
— М’ясник платив харчами: ковбасами, напівфабрикатами. Хоча платив — то гучно сказано. Володимир жалівся, що той віддавав йому недогризки, які й без того повикидали б.
— Але ж ми цим користались. Він ділився з усіма нами. Згодом й інші торговці попросили вести їхню бухгалтерію. Поволі він утворив собі клієнтуру. Усе налагодилось. Але це не сподобалось іншим бухгалтерам кварталу, і вони написали доповідну. Володимир мав багато хороших якостей, але диплома політеху серед них не було. Він же вважав, що правда кругом на його боці. Не зовсім дипломатичний підхід, якщо розумієш, про що я. Тому коли зненацька нагрянула поліція, замість удати дурника й сидіти тихенько, він обурився і зухвало видав: «Я не побоявся КДБ, пережив Сталінград, вам мене не залякати. Я працюю і сплачую податки. Плював я на вас!» Він нічого не чув та правив своє, не зважаючи на попередження. Не повіриш, але вони закинули його в буцегарню. За нелегальну діяльність експерта-бухгалтера. На додачу він вилаяв слідчого, за що й дістав чотири місяці попереднього ув’язнення. Уявляєш собі? Індивід, що знає шість чи сім мов. Його робоче місто опечатали. Це кінець. І хто йому допоміг, по-твоєму? Кессель сходив до слідчого, а Сартр виплатив штраф.
— А що він тепер робить?
— Гарує в бухгалтера, що доніс на нього; повернув клієнтуру. Він не має права отримати диплом.
— Саша згадував його двічі-тричі. Я не знав, що вони вам допомагали.
— А я не знав, що ти дружив із Сашею. Думав, ти з Ігорем дружив. Сашу ніхто не любив. Він же…
Я так поглянув, що Павло змовк. Ми мовчки сиділи в гамірному оточенні, охоплені докучливими спогадами.
— Я дружив з обома.
— З обома дружити неможливо.
— Для мене можливо. Якось Саша розповів, що Кессель заплатив за його кімнатку для прислуги. Він знову прострочив платіж, але сам звернутися по допомогу не наважився.
— Кессель був великодушний. Він нам запомагав аж до своєї смерті минулого року. Бачиш, я теж іще та паскуда. Не варто ні на кого сподіватися. Ти зробиш добро, а тобі плюнуть в обличчя. Це сильніше за мене: ніколи не забуду, що сказав Сартр, що він дав на здогад, а особливо те, про що він змовчав. Тому я його так не любив. Це був негідник, салонний революціонер, але він був щедрий. Хоча гроші головного й не замінять.
7
Андре Жид (1869—1951) — французький письменник; Давид Руссе (1912—1997) — французький письменник, колишній в’язень «Бухенвальда», відомий своїми працями про концентраційні табори різних країн, першим увів термін «ГУЛАГ» у французьку пресу.
8
Віктор Кравченко (1905—1966) — радянський урядовець. «Неповерненець» — перебуваючи у відрядженні в США, попрохав політичного притулку. У книзі «І Chose Freedom» («Я вибрав волю») описав колективізацію та голод в СРСР, викрив комуністичний режим. У рамках міжнародної кампанії з дискредитації В. Кравченка, організованої Міністерством держбезпеки СРСР, Ж.-П. Сартр написав п’єсу, у якій зобразив його агентом Центрального розвідувального управління США. Загинув В. Кравченко 1966 року за підозрілих обставин.
9
Жозеф Кессель (1898—1979) — французький письменник, активний учасник руху Опору; Жан-Поль Шарль Емар Сартр (1905—1980) — французький філософ, письменник; лауреат Нобелівської премії з літератури (1964), від якої відмовився через небажання бути чимось зобов’язаним будь-якій соціальній інституції.