— Та ви б мене бодай попередили. Я відправив би генералів французької армії на це стажування.
Він розсміявся, а заразом й усі Маріні. На жаль, загального градусу це не понизило. Моріс і далі заангажовував маму, наче нічого й не сталося. Вийшовши на пенсію, дідусь Філіпп передав стерна правління дочці. Вони десять років пропрацювали пліч-о-пліч, а тепер він усіляко підтримував маму в самовдосконаленні. За рекомендацією Моріса він відправив її на американські інтенсивні курси «Стати сучасним менеджером». Отож мама поїхала на два тижні до Брюсселя. Після чого повернулася із цілою колекцією якихось альманахів й оселила їх у домашній бібліотеці. Вона ними пишалася, бо то були свідчення й докази її компетентності. Там стояли від «Підкорити проблемних клієнтів» до «Вибудувати мережу продуктивних зв’язків» або «Розвинути свій потенціал, щоб стати рішучим». Щороку мама відвідувала триденний семінар у розкішному центрі на авеню Ош, відтак додавала до колекції чергову книжку в червоній палітурці. Минулого року вони з Морісом побували на семінарі «Як заводити друзів?», який її дещо змінив. Відтоді вона не знімає незмінну усмішку — ключ до наявних і потенційних перемог. Її жести стали спокійними — ознака внутрішньої гармонії, а голос приємно поставленим — доказ сили особистості, бо, за словами автора семінарів Дейла Карнеґі, вони змінять її життя. Тато не йняв тому всьому віри: він уважав це марнуванням часу та грошей.
— Як не крути, а з першерона скакуна не буде, — він не втримався трохи поглузувати з Моріса.
Тиждень тому я попрохав маму запросити Маріні.
— Зазвичай ми їх не запрошуємо. Ми святкуємо в сімейному колі.
Я наполягав, допоки її нова усмішка не згасла. Я ж не поступався, навпаки: без них свята не буде. Вона лише кинула похмурий погляд, але думку не змінила. Врешті я змирився. А коли тато із каверзною посмішкою оголосив, що Маріні таки запросили, я не тямився від радощів, бо був переконаний, що завдяки мені нарешті відбудеться родинне примирення. Я не хотів її силувати, а вона, у свою чергу, просто їх ігнорувала. Справді чужими на цьому зборищі були мій єдиний друг Ніколя Мейєр, який смертельно нудьгував в очікуванні торта; наша іспанська служниця Марія, що підходила від одних до других із тацею з оранжадом та глінтвейном; і мій смугасто-рудий кіт Нерон, який бігав за нею хвостиком. Колись я вважав, що мені пощастило мати дві родини, і навіть користався з цього. Ті, хто сім’ї не має взагалі, подумають, що я розбещене хлопчисько, яке не уявляє, як йому поталанило. Але мати дві сім’ї — гірше, аніж не мати жодної.
Маріні згуртувалися довкола дідуся Енцо у своїй частині кімнати. Вони чекали. Мій брат Франк вибрав собі табір: він тихо розмовляв із дядьком Батистом та бабусею Жанною. І тут з’явився тато, несучи здоровенний шоколадний торт, ще й приспівуючи: «З днем народження, Мішелю». Маріні одразу ж підхопили всі хором. Така вже була в них традиція: коли всі разом, вони співають. Ба більше, кожен мав репертуар на свій смак. Тобто, коли вся сім’я збиралася, виходив такий собі співочий гурток. Мама дивилася на мене із ніжною усмішкою, але не співала. Я задув дванадцять свічок, правда, лише з другої спроби. Філіпп, мамин батько, аплодував. Він не співав, як і Моріс, як і жоден з Делоне. Вони аплодували, а Маріні співали: «З днем народження, Мішелю, наші найщиріші вітання…» І що гучніше Маріні співали, то дужче Делоне аплодували. Моя молодша сестра Жульєтт аплодувала, а Франк і Ніколя співали. Цієї самої миті мене охопило оте неприємне відчуття. Нічого не розуміючи, я просто дивився на них усіх, благо гамір перекривав мою тривогу. Вочевидь, моя фобія сімейних зборів зародилася саме того дня.
Я отримав три подарунки. Делоне подарували двошвидкісний електропрогравач «Теппаз» на тридцять три і сорок п’ять обертів на хвилину. З автоматичним завантажувачем платівок на сорок п’ять обертів. Це був солідний подарунок, і Філіпп не полінувався нагадати, який крихкий тонарм і як важливо сумлінно дотримуватися інструкції.
— Мама не хотіла б, щоб ви з братом знову сварилися.
Енцо Маріні подарував мені здоровенну книгу «Скарби Дувра». Він відпрацював усе життя на Національну компанію французьких залізниць, а тепер за пільговим білетом бабусі Жанни вони раз на рік приїжджають до Парижа. Вона не втрачає нагоди побачити батькового старшого брата Батиста, який сам виховує двійко дітей. На жаль, його дружина загинула в автокатастрофі два роки тому. Батист працює машиністом автомотриса сполученням Париж — Mo. Колись він був досить жвавим і балакучим. А нині батьки говорять про нього з незрозумілою двозначністю. Бо, коли я їх розпитую, вони ухиляються від відповіді, і оце їхнє відмовчування гірше за мовчанку самого Батиста.