Енцо часто водив мене в Лувр. У його рідному Лансі, як і в Ліллі, не було на що дивитися. Не уявляю, звідки в нього такі знання. Попри скромний атестат середньої школи, він чудово знався на полотнах і художниках, серед яких найбільше захоплювався італійським Відродженням. Ми годинами блукали помпезними коридорами до самого зачинення. Я обожнював дні, проведені з ним. Енцо розмовляв зі мною не як із внуком, а як із другом. Я часто розпитував про його молодість — він не любив її згадувати. Злидні примусили його батька покинути Фонтанеллато, що в околицях Парми. Отож із двома молодшими братами він покинув родинну ферму на старшого брата й емігрував на Північ, де й залишився працювати на шахті. Енцо був перший у сім’ї, хто народився у Франції. Його батько доклав усіх зусиль, щоб стати справжнім французом: заборонив розмовляти вдома італійською, обірвав усі італійські зв’язки та врешті втратив контакт із родиною. Енцо одружився з уродженкою Пікардії. Він був французом і пишався цим. Коли якийсь недоумок глузував із нього, називаючи італійчиком чи макаронником, він завжди усміхнено відповідав: «Дуже приємно, а я лейтенант Вінченцо Маріні з Ланса, що в Па-де-Кале».
Мій батько розповідав, що Енцо часом доводилося домагатися визнання кулаками. Для нього Італія — то взагалі закордон, де він жодного разу не бував. Саме тому ми були шоковані, коли того святкового дня він оголосив, що почав відвідувати курси італійської.
Лувр наділений беззаперечною освітньою силою. Енцо навчив мене розпізнавати художників, різнити стилі й епохи. Він наче й справді вірив, що моя зацікавленість оголеними жіночими постатями була зумовлена саме досконалістю ліній Канови чи Бартоліні[14]. Наскільки тато міг проігнорувати програвач від Філіппа, настільки ж він був у захваті від книги. Він захоплювався точністю репродукцій і гортав сторінки, видаючи лише з його характерною надмірністю постійні «ох!» та «о-ля-ля!». Його погляд привабив «Іван Хреститель» руки да Вінчі: палець, що показує «вгору», в'юнке волосся, таїна усмішки, у якій так мало святості.
— Я не назвав би його святим.
— Чому ти не ходиш з нами до Лувру? — поцікавився Енцо.
— Ой, знаєш, я і музеї…
Тато завжди славився своїми витівками. От і цього разу він виставив на стіл квадратну коробку в глянцевій темно-синій обгортці, перев’язану червоною стрічкою. Але спершу я мусив угадати, що ж там. Ні, це не книжка. Та батько б такого й не купив.
— Іграшка?
— Ти вже виріс з іграшок.
Аж ніяк не настільна гра. Усі заходилися вгадувати. Лише мама всміхалася обіч. Це не збірний грузовик, не літак, не корабель, не потяг, не мініатюра автомобіля, не мікроскоп, не годинник, не бінокль, не краватка, не парфуми, не колекція олов’яних солдатиків, не чорнильна ручка. Це не можна з’їсти, неможливо випити, це навіть не хом’ячок і не декоративний кролик.
— Як ти міг подумати, що я закрию живу тваринку в коробці?.. І ні, це не опудало.
Фантазія вичерпалась. Переконаний, що не бачити мені тепер подарунка, я завмер в очікуванні.
— Відкрити? — запропонував тато.
Я швидко розірвав глянцевий папір, і в мене по тілу пробігли мурахи, бо побачив коробку із напівпрозорого пластику. Справжній «Брауні Кодак»[15]! Я не міг повірити, що тато здатен на такий подарунок. Двома тижнями раніше ми проходили вулицею Суффло і я прилип до вітрини, перелічуючи всі викрутаси моделі. Тато був здивований моєю обізнаністю у фотосправі. Насправді я просто напускав туману, бо він знав ще менше за мене. Я міцно обійняв його за шию й подякував добру сотню разів.
— Залиш трохи для мами, бо це вона за ним ходила.
За якусь мить я схвильовано вклав фотоплівку до апарата. Далі щільно згрупував родину навпроти вікна; так само поводився фотограф, який робив щорічні знімки ліцеїстів.
— Дідусю, усміхайся. Дядечко Морісе, стань позаду мами. Усміхайтеся, чорт забирай, усміхайтеся!
Спалах — і одразу кадр для підстрахування. Це ж практично поклик небес: згодом я вирішив стати фотографом, бо ця професія здавалася престижною та зрозумілою. Батько мене підтримав:
— Так, синку, бути фотографом, здається, справа прибуткова.
Ну якщо я навіть дістав батьківське благословення, то переді мною відкритий стовповий шлях. Але Франк, як завше, примудрився притримати мій ентузіазм:
15
«Брауні Кодак» («Kodak Brownie») — простенька недорога фотокамера, вироблена компанією «Eastman Kodak».