Ліцей мене абсолютно не цікавив. Я більше любив вештатися Люксембурзьким садом, майданом Контрескарп чи Латинським кварталом. Якусь частину життя я «заскакував в останній вагон». Але лише задля переходу в старший клас. Я заледве перейшов у шостий клас ліцею Генріха IV. Дідусь Делоне навіть розщедрився на візит до директора, давнього друга сім’ї. Франк теж там навчався. Попри старомодний інтер’єр і затхлий запах, Генріх IV таки мав низку переваг. Ліцеїстам надавалася відносна свобода, вони вільно приходили та покидали заклад. Мені пощастило дружити з найкращим учнем класу. Але я не просто сліпо списував у Ніколя всі домашні завдання з математики, а примудрявся їх «прикрашати». Я робив відступи, свідомо припускався дрібних помилок. Тож за своє перефразовування я, траплялося, отримував оцінки навіть вищі за його. З часом я закинув просте списування, як-от книжка на колінах під час написання твору, і вдався до серйозних конструкцій із непомітних шпаргалок. Чесно кажучи, за згаяний на них час я би швидше сам вивчив. Мене жодного разу не спіймали на гарячому. А от з історії та географії шпаргалки не були потрібні. Варто було раз прочитати, як я вже все запам’ятовував. Це давало мені шанс віддячувати Ніколя. Він із цих предметів був не дуже. Отак нам таланило бути одними з кращих. Особливо не напружуючись, я роками залишався хорошим хлопчиком. І постійно намагався видавати себе за старшого, ніж насправді, що мені без проблем удавалось. Просто я мав сто сімдесят три сантиметри на зріст і, навчаючись у четвертому класі, скидався на другокласника[18]. Тому, окрім Ніколя, я й не мав друзів серед ровесників. Я водився із друзями Франка, які зависали по бістро на майдані Мобер і розважалися лише балачками на кшталт «як змінити цей світ».
То була бурхлива епоха. Після тривалого перетину пустелі де Ґолль урешті повернувся до справи порятунку французького Алжиру від тамтешніх терористів. Раптом усі почали вживати незрозумілі мені слова: «деколонізація», «втрата імперії», «Алжирська війна», «Куба», «неприєднані» та «холодна війна». Мене ці політичні нововведення мало цікавили. Але Франкові друзі лише про них і теревенили, а я мовчки слухав і вдавав, що все розумію. Приєднувався я лише на слові «рок-н-рол». Він звалився нам як сніг на голову буквально кількома місяцями раніше. Того дня ми мимоволі слухали радіо. Я занурився в книжку, розвалившись у кріслі, а Франк невтомно навчався. Раптом із приймача линула невідома досі музика. Ми водночас підхопились і недовірливо переглянулись, підійшли до радіо, і Франк додав гучності. Білл Гейлі[19] нараз змінив наше життя. Одного прекрасного дня ця музика стала нашою музикою, замістивши заїжджені мелодії. Дорослі обурювалися, а тато ні — він сам любив джаз. Це ж музика дикунів, яка зробить нас глухими і ще тупішими. Їм цього не зрозуміти, та й нам було не до них. Франк із друзями відкрили чимало американських музикантів — Елвіс, Бадді Голлі, Літл Річард, Чак Беррі та Джеррі Лі Льюїс стали нашими нерозлучними супутниками.
18
У французькій системі освіти класи лічаться у зворотному порядку: навчання починається із шостого класу, а перший клас — випускний.
19
Білл Гейлі (Вільям Джон Кліфтон Гейлі; 1925—1981) — американський музикант, один із перших виконавців рок-н-ролу.