Члени клубу в поводженні не дуже дотримувалися правил пристойності. Одні вихвалялися ганебними вчинками, наслідки яких змусили їх шукати рятунку в смерті; інші — слухали їх без осуду. Панувала ніби мовчазна домовленість відкинути всякі моральні мірки.
Кожен з тих, хто потрапив до цього клубу, немовби вже тішився привілеями мешканця домовини. Вони виголошували тости за упокій душі один одного та знаменитих в історії самогубців. Порівнювали й коментували свої погляди на смерть: одні заявляли, що це тільки темрява й небуття, а інші були сповнені надії на те, що цієї ночі вони злітатимуть увиш до зірок і опиняться серед славних тіней.
— За вічну пам'ять барона Тренка, взірця для самогубців! — вигукував один. — Аби вирватися знов на волю, він утік з маленької в'язничної камери до ще меншої.
— Як на мене, — озвався другий, — то мені б тільки пов'язку на очі та вати у вуха. Але ж у цьому світі не знайдеться такої щільної вати.
Третій гадав, що в їхньому майбутньому стані вони зможуть розгадати таємницю життя; а четвертий признавався, що нізащо в світі не вступив би до цього клубу, якби не був змушений повірити в теорію містера Дарвіна.
— Я не міг стерпіти того, — казав цей оригінальний самогубець, — що я походжу від мавпи.
А взагалі поведінка й балачки членів клубу трохи розчарували князя.
«Як на мене, — подумав він, — то через таку річ не варто стільки марудитися. Коли хтось наважився вбити себе, то хай, ради Бога, робить це як джентльмен. Оця суєтня та гучні слова тут і геть не до речі».
Тим часом полковника Ґеральдіна гризли щонайчорніші страхи; цей клуб і його правила досі лишалися для нього загадкою, і він роззирався по кімнаті, шукаючи поглядом когось такого, хто міг би заспокоїти його. Та ось його погляд упав на паралітика в окулярах із товстими скельцями; побачивши, що той поводиться напрочуд спокійно, Ґеральдін попросив голову клубу, який то входив, то виходив у якихось справах, познайомити його з добродієм на канапі.
Голова пояснив, що тут у клубі будь-які церемонії зайві, та все ж відрекомендував містера Гамерсміта містерові Мальтусові.
Містер Мальтус подивився на полковника зацікавлено й запросив його сісти праворуч від нього.
— Ви тут новачок, — сказав він, — і хочете з усім обізнатися? Ви прийшли якраз до потрібного джерела. Відколи я вперше прийшов до цього чарівного клубу, минуло вже два роки.
Полковник зітхнув з полегкістю. Якщо містер Мальтус учащає сюди вже два роки, то навряд чи з князем що станеться за один-єдиний вечір. А все ж Ґеральдін здивувався й уже запідозрив якусь містифікацію.
— Як! — вигукнув він. — Два роки? А я думав… та ні, я вже бачу, що мене просто шиють у дурні!
— Аж ніяк, — лагідно відказав містер Мальтус. — Мій випадок особливий. Я, точно кажучи, зовсім не самогубець; я, по суті, почесний член клубу. Я буваю тут навряд чи й раз на місяць. Моє нездоров'я й добрість голови забезпечили мені цей невеликий привілей, за який я до того ж і плачу недешево. А крім того, мені щастить надзвичайно.
— Боюся, що я мушу просити у вас докладніших пояснень, — сказав полковник. — Згадайте, що я ще дуже поверхово знайомий з порядками в клубі.
— Рядовий член, що з'явився сюди, щоб знайти свою смерть, як оце ви, — відповів паралітик, — приходить щовечора, поки йому всміхнеться талан. Коли він не має грошей, то може навіть жити й столуватись у голови — гадаю, цілком пристойно, в чистоті, хоча, звичайно, й не в розкошах; це навряд чи можливе, як зважити на мізерність (коли дозволите так висловитись) вступного внеску. А ще й товариство самого голови — це, запевняю вас, неабияка приємність.
— Та невже! — вигукнув Ґеральдін. — А мені він не дуже сподобався.
— Е, просто ви ще не знаєте його, — відказав містер Мальтус. — То великий веселун! А який оповідач! Який цинік! Він знає життя до тонкощів, і, між нами кажучи, другого такого негідника й паскудника в усьому християнському світі нема.
— І він теж тут постійний член, — спитав полковник, — як оце ви, коли дозволите вас так називати?
— Він справді постійний член, але в зовсім іншому розумінні, ніж я, — відказав містер Мальтус. — Мене поки що вельми ласкаво щадять, але врешті я муситиму піти тою ж стежкою, що й усі. А він ніколи не бере участі в грі. Він тасує карти, роздає їх і виконує всі доконечні приготування. Цей чоловік, містере Гамерсміт, — сама втілена винахідливість. Уже три роки він провадить у Лондоні свою корисну і, я сказав би, мистецьку справу, — і ні разу навіть тіні підозри ні в кого не виникло. Сам я гадаю, що він справжній геній. Ви, напевне, пам'ятаєте оту пригоду, що наробила галасу півроку тому, коли якогось чоловіка ненароком отруїли в аптеці? То була одна з його найскромніших, найбуденніших ідей, але, знов же, яка проста! І яка надійна!
— Ви мене приголомшили, — сказав полковник. — Невже той нещасний чоловік був… — він мало не сказав «жертвою», але вчасно похопився й ужив іншого слова: — Членом цього клубу?
В тому ж зблискові думки йому дійшло до свідомості, що сам Мальтус говорить аж ніяк не тоном людини, яка прагне вмерти. І він квапливо додав:
— А втім, розумію: я ще темний. Ви сказали, що він тасує й роздає. Але поясніть, будь ласка, навіщо? До того ж вам, як я бачу, не дуже хочеться помирати, і мушу признатися, що я не розумію, навіщо вам узагалі сюди приходити.
— Це ви слушно сказали, що ви ще темний, — відповів містер Мальтус трохи жвавіше. — Бачите, шановний добродію, цей клуб — храм сп'яніння. Якби моє здоров'я могло витримувати таке збудження частіше, то, будьте певні, я й приходив би сюди частіше. Я мушу мобілізувати все своє почуття обов'язку, прищеплене тривалим нездоров'ям і додержуванням суворого режиму, щоб утриматись від надмірностей у цій, можна сказати, останній моїй насолоді. А насолоди я перепробував усі, добродію, — провадив він, поклавши руку на плече Ґеральдінові, — всі без винятку — і можу запевнити вас словом честі, що нема серед них жодної не перехваленої безсоромно й брехливо. Люди шаліють через кохання. Так ось, я не вірю, що кохання-це сильна пристрасть. Ось страх — це справді сильна пристрасть, і треба шаліти зі страху, коли ви хочете зазнати найгострішої втіхи в житті. Заздріть мені — заздріть мені, добродію, — захихотів він, — бо я боягуз!
Геральдін насилу стримався, щоб не відсахнутися з огидою від цього мерзенного слизняка; але він таки опанував себе й почав розпитувати далі:
— А як же ви, сер, так уміло затягуєте цю насолоду? І в чому тут елемент випадковості?
— Треба розповісти вам, як вибирають жертву для кожного вечора, — відказав містер Мальтус, — і не тільки жертву, а й ще одного члена, який має стати знаряддям у руках клубу і найвищим жерцем Смерті для цієї нагоди.
— Господи! — вигукнув полковник. — То вони вбивають один одного?
— Таким способом усувається необхідність самогубства, — кивнув головою Мальтус.
— Сили небесні! — заволав полковник. — І це кожен з нас… і ви… і я… і сам… тобто я хочу сказати-мій приятель… кожен з нас може бути цього вечора обраний на вбивцю свого ближнього і його безсмертної душі? Невже таке можливе серед людей, народжених жінками? О, яка ганьба! Яка несвітська ганьба!
Пойнятий жахом і відразою, він трохи не схопився на ноги, та раптом зустрівся очима з князем. Той, насуплений, пильно й сердито дивився на нього через усю кімнату. І до полковника вмить вернулося самовладання.
— Та врешті, — додав він, — чом би й ні? А оскільки ви кажете, ніби це гра цікава, тож попливемо, куди вітер віє, — я вступаю до клубу!
Містера Мальтуса надзвичайно потішили полковникові подив і відраза. Він пишався своєю зіпсутістю, і йому приємно було бачити, як інша людина піддається шляхетному порухові, тоді як він сам у своїй остаточній розтлінності почуває себе вищим за такі емоції.