— Зараз пошукаємо, — запевнив Остап.
— А потім утопили у ванні. Щоб точно. Завтра я зроблю розтин і з’ясую все достеменно. Але вже зараз я впевнений, що удар по голові не був смертельним. Хлопчик відбувся б струсом мозку. Повалявся б два тижні в лікарні — і порядок. Крім того, повні легені води, численні гематоми на спині, на руках, на стегнах. Можливо, сліди побоїв, можливо — падінь. І, нарешті, наш орел був гомосексуалістом чи, принаймні, бісексуалом.
Остап присвиснув від подиву і запитально подивився на Валерія. Той вийняв з пачки сигарету. Двадцять сьому за цей нескінченний день.
— Але чому хлопець не пручався? — дивувався старшина Солодов.
— Тому що перебував під дією наркотику, — відрізав Мераб. — Я взяв кров для аналізу і завтра скажу точно. Але про це і так можна судити з непрямих ознак.
— І що це за непрямі ознаки?
— Якщо не ліньки, дорогий, можеш піти і подивитися сам. У нього вени тоненькі, як ниточки. Обидві руки сколоті, під колінами — сколото, навіть внутрішня поверхня стегон — і та вся в дірочках. Він наркоман з великим стажем. Такі дня без отрути прожити не можуть. Увесь час ходять відморожені.
Мераб Гербертович насупився і підсумував:
— Словом, наркотики теж шукайте.
— Буде зроблено, — відгукнувся Остап і взявся за тумбочку біля дивана. — Годинник просто шикарний, — кинув він через плече Валерію.
Максим Гуняковський був не просто худий, а худющий. Під очима залягли сизі тіні, ранні зморшки на чолі та навколо чуттєвого рота ніяк не в’язалися з його віком. Зате відмінно в’язалися з наркотиками.
На грудях — срібний хрестик, на правій руці — ланцюжок із бляшкою.
Валерію не давало спокою питання про те, чому злочинець не закрив крана. Адже це так необачно! Набагато певніше було б закрити воду й запобігти передчасній появі міліції у квартирі.
Відповідь нагодилася дуже скоро. Валерій виявив, що кран забитий, і набрати повну ванну можна, тільки включивши душ. Його шланг лежав на дні ванни. Зрозуміло, коли ванна була майже повна, із крана не капало, а на шланг злочинець просто не зважив.
Із цієї обставини можна було зробити дуже важливий висновок: злочинець квапився. Утопивши Максима, він негайно залишив квартиру. Йому не було діла до речей та грошей. Він нічого не шукав. Він прийшов по Максима. Бо якби вбивця забарився, то, залишаючи квартиру і неминуче проходячи повз ванну, він побачив би, як вода з переповненої купелі ллється на підлогу.
Міркування Валерія перервав Мераб Гербертович.
— Кацо, у нас новини!
Сяючий Остап двома пальцями тримав мініатюрний пакетик із білим порошком. Лівою рукою він притискав до грудей червону бляшанку в білий горошок. «Манна крупа», — уточнював напис на банці.
— Поздоровляю, — знизав плечима Валерій. Справді, було б дивно не знайти кілька грамів героїну на квартирі в запеклого наркомана. — І що за погань?
— А це ми зараз подивимося! — жваво озвався Мераб Гербертович.
Він узяв в Остапа пакетик і надірвав ріжок.
— Героїн, — через хвилину підтвердив Мераб і жбурнув пакетик на диван. — Героїн, розумієш.
— Ясна річ, героїн, — відмахнувся Остап. — Творча, неординарна особистість, музикант. Із забезпеченої родини. Тут тільки три варіанти: героїн, кокаїн або екстезі. Шукають натхнення, нових відчуттів. Бавляться. Думають, це ненадовго.
— Чалий, ти живий? — поцікавився Спец, коли рожевий «Порше» сховався за поворотом.
Чалий не відповів. Зате відгукнувся Льова. Він звівся на ноги і, тамуючи рукою кровоточиву рану в лівому боці, підійшов до розпластаного Спеца і щосили штурхонув його ногою.
— Підводься, недоумку. Поїхали, поки менти не з’явилися. Гайда! Допоможи мені!
Льова був поранений не тільки в лівий бік, а й у передпліччя. Без сторонньої допомоги йому не те що бігати від міліції, а й ходити було проблематично. А от Спец, навдивовижу, виявився цілий і неушкоджений. Він не встиг навіть витратити свою обойму, оскільки пролежав усю перестрілку праворуч від «Волги», на якій вони приїхали.
— А як ми поїдемо? — здивувався Спец. — Колеса ж бо прострелені… І скло на фіг висадили, козли… Це ж до першого даішника.
— Ну вже, напевно, не на цій руїні, — видихнув Льова. Кожне слово давалося йому на превелику силу. — Он бач, «опельок» стоїть. На ньому і поїдемо.
— А як же поїдемо, у нас же немає ключів… Це ж не наша тачка!
— А от так і поїдемо. Ворушися, відморожений, — істерична балакучість спільника лютила Льову все більше. «За що його тільки прозвали Спецом?»