— А куди ми поїдемо? До тебе? — запитала вона.
— До мене не можна. У мене там… ну, розумієш… у мене до тебе була одна маруха… Валерія.
— Розумію. Ну і що вона?
— Та вона в мене живе… Але, знаєш, вона не жінка.
— У якому розумінні «не жінка»? А хто, гермафродит?
— У прямому. От ти — жінка. А вона — ні. Це я зрозумів, коли з тобою зустрівся. Коротше кажучи, я її мав на увазі великим планом. Але вона так просто не виселиться! й подітися нікуди. Вона з Донбасу, приїхала учитися, але не поступила. От і живе в мене.
— Але все-таки, куди ж ми підемо? У готель?
— Навіщо? У мене хата є запасна, як у всіх нормальних мужиків. Я тебе туди відвезу, а сам з’їжджу додому. Заберу бабло, деякі документи і повернуся.
«А ти повернешся?» — хотіла запитати жінка, але промовчала.
Над усе вона ненавиділа, коли чоловіки щось обіцяють. Особливо, коли обіцяють повернутися.
Допит Голика Туполєв залишив на закуску — треба було дочекатися результатів обшуку. А тому затриманого привели до нього в кабінет лише о пів на першу ночі.
— Я не бажаю з вами говорити, — заявив Голик з порога.
— Ви все-таки сідайте, — запропонував Туполєв, указуючи на стілець. — Є обставини, з огляду на які вам доведеться бути відвертим зі мною.
— І які ж це? — з насмішкою запитав Голик.
— По-перше, є інформація, що ви причетні до убивства відомих вам Максима Гуняковського й Алі Хайдарова. Тому я вас зараз допитую не як наркоторгівця, а як імовірного вбивцю. Я достатньо виразно викладаю?
Голик знехотя сів.
— Ваші справи кепські, Голику. Це вам не «Червоний Хімік», і цього разу відбутися легким переляком вам не вдасться.
— Хоч ріжте, але Максима я не убивав! І Аліка не убивав! Алік сам обіцяв мене задушити власноруч! Збереження, збут, перевезення — це було. Але мокрі справи не по моїй частині. Я бізнесмен! — випалив Голик і уп’явся на слідчого.
— Нехай. Де ви були ввечері в середу вісімнадцятого червня? — буденним тоном запитав Туполєв.
— Якого? Вісімнадцятого? — Голик наморщив чоло, але раптом просяяв: — Вісімнадцятого червня в Борі Іняхіна — день народження, і ми з дружиною були в нього.
— Невже?
— Так точно! Я в четвер уранці від нього виліз рачки — і відразу в басейн.
— О котрій годині почався бенкет?
— Та який там бенкет, громадянине слідчий! Так, пиятика. Були тільки ми з дружиною, Боря і його типу дружина.
— Вони можуть підтвердити ваше алібі?
— А куди вони дінуться?
— Гаразд. А в п’ятницю двадцятого?
— А двадцятого я… Мене не було в місті.
— І де ви були?
— У Полтаві. Я там був… у справах. Приїхав у вівторок уранці.
— Хто це може підтвердити?
— Ну… а це конче необхідно?
— Конче.
— Ну тоді, Галина Симак і її син, Денис. Я в неї зупинявся. І моя дружина може підтвердити, що я їздив. Вона мені ще квитки сама замовляла в касі. І, напевно, провідниця, якщо знайдете.
Туполєв відкинувся на спинку крісла. Ну що це за кошмар!? У всіх підозрюваних є алібі. І хоча алібі Голика варто ще перевірити, але…
— Якщо так, розкажіть мені про те, як ви постачали Гуняковського героїном. Попереджаю: у нас є свідчення проти вас саме по цьому епізоді вашої злочинної діяльності.
Голик знітився.
— Як? Як звичайно. Бабки були потрібні. Я по дрібницях працював. Самі розумієте — гашиш, опій, що це за гроші? На героїн у мене лише двоє клієнтів було. Один з них — Максим. Востаннє він купив одразу на дві з половиною тисячі. Це було ще до того, як я по «Червоному Хіміку» сів. Відтоді я взагалі до нього не заявлявся, зі зрозумілої причини.
— З якої саме?
— А то ви не знаєте, — огризнувся Голик. — Ховався від дружків Кривулі!
— І хто постачав Максима останнім часом?
— Не мені знати. Свиня собі завжди багно знайде, громадянине слідчий.
— Ну, нехай. Тепер поговорімо про Алі Хайдарова і Максима Гуняковського.
— Я з Аліком давненько посварився. А останнім часом із ним зовсім не спілкувався, як і з Максимом. Усе, що знаю — з чужих слів, здебільшого плітки. Не думаю, що вам це буде цікаво.
— Чого ж, давайте ваші плітки.
— Ну, а що конкретно?
— Особисте життя. Почнімо з Максима, — Туполєв перевернув касету в диктофоні.
— Про нього чув, що він до крутих дядьків подався. Працював на всяких попсарів. Я його навіть по телеку якось раз бачив. Давав інтерв’ю. «Ми, музиканти, думаємо… ми, музиканти, воліємо…». Обдовбаний був, до речі. А особисте життя в нього, скільки я його пам’ятаю, — тільки Алік. Однолюб, мать його так, — Голик посміхнувся.