— Як я міг забути! — підхопився Туполєв. — Знайомий Голика бачив Хайдарова з коханкою.
— Давно?
— Майже чотири місяці тому. Але, у будь-якому разі, це варто перевірити негайно, — Туполєв відкрив записник і сунув його під ніс Андрію. — Дзвони.
— Добрий день, Бориса можна до телефону?
— Не можна.
— А коли він буде?
— А хто його питає?
— Це по роботі.
— По якій ще роботі?
— Він знає. То коли я можу з ним поговорити?
— А ви спочатку скажіть, як вас звати.
— Андрій.
— Не знаю такого. Ви не чоловік Жанни?
— Ні. Я від Анатолія Голика.
— A-а. Ну тоді Боря обіцяв бути до обіду.
— А коли ви обідаєте? Мені терміново треба з ним поговорити.
— Ну якщо терміново, то обіцяв до першої години бути. Бувайте.
— Ну що ж, — кивнув Туполєв, — сходиш на обід до сімейства Іняхіних.
— Проходьте-проходьте, товаришу слідчий, — залепетала Валентина. — Боря вдома, проходьте.
— Кого там чорти несуть?! — гаркнув із кухні чоловічий голос.
Валентина зніяковіло усміхнулася. Андрій заховав посвідчення, зняв туфлі і перевзувся в капці.
Через хвилину на шум у передпокої з’явився і сам Боря — неголений, забряклий тридцятирічний чоловік у спортивних штанях і майці. Він жував пиріжок, тримаючи його у правій руці, і явно не чекав ніяких гостей.
— Це Андрій, слідчий з карного розшуку, — представила Валентина єлейним голоском.
На грудях Бориса Іняхіна був витатуйований слон із заклично задертим хоботом. Та й сам Борис скидався на слона — він був високий, гладкий, у його рухах відчувалася сліпа міць природи. Коли Андрій пояснив йому, що прийшов підтвердити алібі Голика і розпитати про Алі Хайдарова, Борис помітно підбадьорився.
— У середу вісімнадцятого червня у Валюші був день народження. Крім Толика й Ані, ми нікого більше не кликали. Знаєте, часи не ті пішли. Але ж нас трьох буде достатньо, аби підтвердити його алібі?
— Безумовно. А що означає — «часи не ті пішли»? — цієї недовірливої, уїдливої інтонації Андрій старанно учився в Туполєва.
— Просто в Толяна справи так собі, та й у мене не блискуче. От і вирішили відзначити без шуму, по-сімейному…
— А що, Голик ваш родич?
— Ні. Але він мені за брата! У юності ходили разом на плавання, потім разом служили, потім разом училися в технікумі. І дружини наші приятелюють.
— А чи знаєте ви, що Голик торгував наркотиками?
Борис опустив очі. Брехати марно, говорити правду — небезпечно. Але не відповідати теж не можна!
— Я йому говорив: «Кинь ти цю дурню». А він мені: «Сім’ю годувати треба». Мені він особисто нічого ніколи не продавав і не приносив. Можете обшукувати. Ми з ним просто друзі.
— Потрібно буде — обшукаємо, — без усякої погрози запевнив Андрій. — А поки розкажіть мені про Аліка Хайдарова.
— Я його завжди недолюблював, а от Толян — той за ним аж упадав. А що, Алік теж у цьому замішаний?
Андрій стримано кивнув.
— Я так і думав, — мовив Борис.
— Чому?
— По-перше, Алік, натурально, педик. По-друге, він чучмек, приїхав з Азербайджану. А там знаєте, які звірі! Ну вам, звичайно ж, видніше, — запал Іняхіна трохи остудило суворе обличчя Андрія, який ненавидів приземленість поглядів та шовінізм.
— Голик говорив, що ви бачили Хайдарова з якоюсь жінкою в готелі?
Борис знову пожвавішав.
— A-а, бачив. Причому двічі. Ну, в мене просто очі на лоба полізли: Алік — і з бабою. Я тоді працював тільки в нічну зміну. Якось увечері прийшов на роботу, як звичайно, за двадцять хвилин до початку зміни. Стою у комірчині, переодягаюся, аж бачу через щілину між шторами — виходить Алик зі своєю…
Андрій розстебнув змійку на своїй шкіряній папці та витяг завбачливо відібрані в Туполєва фотографії співробітниць «Української жінки».
— Ви знали подругу Хайдарова?
— Ні.
— Пізнати по фотографії можете?
— Спробую, — Борис прийнявся розглядати знімки. — Вона така брюнетка була… У тілі. Я ще подумав — нівроку телицю Алік собі відірвав. Ні… не ця… І не ця… A-а! Дуже схожа от на цю.
Андрій вихопив у Бориса знімок. На нього дивилася зваблива брюнетка. Глибокі карі очі, розкішне густе волосся, лагідна усмішка.
Діана Кулагіна.
Розділ 30