— Корж? — Туполєв так заслухався історією румунського унтера, що зовсім забув про те, до чого обіцяв підвести Нержин свою розповідь.
— Так, саме Корж. Він до перебудови, цілком імовірно, працював у КДБ чи у військовій прокуратурі. Я його знаю по публікаціях як великого фахівця у сфері військових злочинів. Моя версія така: у якийсь момент Корж по тоді ще засекречених архівах міг вийти на слід Симиреску-Аршкришера. Але, коли зібрав на нього компромат, не став здавати його. Корж вирішив використати інформацію собі на користь. Скоріше за все, він зволів дочекатися, коли Аршкришери емігрують в Ізраїль і заведуть там свій бізнес. Відтак відкрив Аршкришерові свої карти. Звичайно, керівник фірми «Кетер» — не сам Симиреску, а його син. Але це байдуже. Уявіть собі, що значить для людини, яка живе в Ізраїлі, викриття в тому, що його батько в роки війни розстрілював євреїв. Зрозуміло, родина Аршкришерів готова на будь-яке співробітництво з Коржем, аби їхня похмура таємниця залишилася таємницею назавжди.
— Нічого собі, — мовив Валерій. — А ви цілком упевнені в тому, що Симиреску й Аршкришер — одна особа?
— Абсолютно. В архіві ми знайшли фотографії Симиреску. На жаль, для того, щоб їх скопіювати, потрібно дочекатися понеділка й одержати спеціальний дозвіл. До речі, є там і відбитки його пальців. Але і без цього Іра не дасть збрехати: незважаючи на те, що роки сильно змінили Симиреску, його легко впізнати по фотографіях, зроблених кілька днів тому.
— Ви зробили неймовірне, Сергію Миколайовичу, спасибі, — подякував Туполєв. — А тепер у мене є одне запитання до Іри. Скажіть, ви не знаєте, де нам шукати Діану Кулагіну?
— Удома, напевно. А завтра — у редакції, — сказала Іра. — А що таке?
Туполєв і Полур’янов перезирнулися. А потім розповіли Нержину та Ірі про все, що відбулося за останню добу.
Коли вони вийшли надвір, сутінки тільки підступали до міста. Нержин відчував, що хвилюється, як восьмикласник.
— Іро… Можу я запросити тебе на вечерю?
Іра пирснула сміхом.
— Знаєш, Сергійку, я щойно думала над тим, чи не збентежить тебе, якщо я запропоную сходити куди-небудь посидіти.
— А чому я маю бентежитися? — здивувався Нержин, заводячи машину.
— Ну, знаєш, є такі надто мужні чоловіки, які вважають образливим, коли їх кудись запрошує жінка.
— Дурня яка. Мені навпаки, дуже подобається, коли жінка мене кудись запрошує. Мої улюблені танці — білі.
— А тебе що, завжди запрошувала на білий танець саме та, яка тобі подобалася?
— Завжди, — збрехав Нержин. — Ну, майже завжди. Так куди ти мене запрошуєш?
— Ну ти нахаба! — вигукнула Іра. — Тому я запрошую тебе до себе додому. По правді сказати, терпіти не можу ресторанів.
Її однокімнатна квартира знаходилася на п’ятому поверсі дев’ятиповерхівки з непрацюючим ліфтом.
Незважаючи на скромні розміри, квартира Нержину сподобалася. Усе тут було просто, затишно і зі смаком.
Іра смажила м’ясо. Сергій, який зголосився допомогти, тепер заливався сльозами над цибулею. Ніж був зовсім тупий. Нержин про себе відзначив, що чоловік сюди давно не заходив. Принаймні, надовго не затримувався.
Ніж зіскочив і полоснув його по великому пальцю. Цибуля миттєво почервоніла.
— Чорт, — прошипів Нержин.
— Що таке? — Іра неабияк стривожилася.
Сергій відвів руку подалі, щоб кров не потрапила на штани.
— Бігом у ванну. У мене там аптечка.
Іра дбайливо перебинтувала його палець.
— Не боляче? — ніжно запитала вона.
Нержин торкнувся її щоки. Іра ледь помітно здригнулася, але не відсахнулася.
Він поцілував її і зрозумів, що вечері не буде.
М’ясо смажили вночі. Пили кагор із чашок і дивилися одне на одного так, немов зустрілися після п’ятдесяти років розлуки.
— Послухай, я вже давно хотів сказати, що коли побачив тебе там, біля свого будинку, я подумав, що ніколи не бачив гарнішої дівчини.
— Ніколи? — серйозно запитала Іра, запускаючи пальці в його цупке волосся на потилиці.
— Ніколи.
— А я, напевно, довіку шкодуватиму, що не бачила твого обличчя в той момент, коли ти знайшов мене.