— Ого! — вона схопила музиканта за руку. — У тебе, як я бачу, обновка! Смарагди? Швейцарія? Живеш на широку ногу!
— Та яке там на широку ногу! — відмахнувся музикант, млосно закотивши очі. — Мені друг подарував. На день народження, — кинув він уже через синтезатор.
Посміхнувшись, композиторка наблизила до неї своє жаб’яче обличчя і довірчо прошепотіла: «Та який там друг! Коханець це був, а не друг. От така вона, богема!» — і засміялася.
Тоді вона реготала разом із композиторкою, але якийсь сумнів уже почав точити душу. «Чи мало „Етуалів“ у місті!» — утішала себе жінка. «Чи мало гомосексуалістів!» — говорила вона собі Але це не допомагало. Десь у глибині її істоти виростала і міцніла друга вона. І цю внутрішню жінку було неможливо переконати в тім, що вона стала жертвою простого збігу та своєї помисливості. Стосунки з чоловіком стали погіршуватися день у день. Вони почали сваритися через дрібниці, незлагоди тяглися одна за однією. Вона стала вслухуватися в кожну його телефонну розмову. Підглядати в його записну книжку. Стежити за ним. Помалу вона стала пересвідчуватися в тому, у чому внутрішньо вже була впевнена… І коли вона побачила свого чоловіка на вулиці мало не в обіймах того самого патлатого піаніста, на правому зап’ясті якого поблискував годинник «Етуаль», вона майже не здивувалася. Вона зрозуміла, що якась частина її вмерла і вже не воскресне…
— Чай? Каву? Лимонад? Колу? — запитала гарненька стюардеса.
Жінка опам’яталася і підняла на очі на струнку довгоногу дівчину. Літак уже повз до злітно-посадочної смути. За вікном пропливали задвірки аеропорту, обкутані туманом. Жінка полегшено зітхнула — нарешті! За якихось три години вона буде вільна! Лише три години відділяють її від нового життя!
— Каву. Подвійну, — розпорядилася жінка і бездумно розгорнула дамський журнал.
Але не встигла вона прочитати перший заголовок, як літак став зменшувати швидкість. Жінка відірвалася від журналу і подивилася в ілюмінатор. Справді, «Боїнг» різко сповільнював рух.
— Що сталося, дівчино? — звернулася вона до стюардеси.
Та тільки розвела руками. Постояла в розгубленості хвилину і зі словами «зараз спитаю» рушила до кабіни екіпажу.
Літак зупинився майже на краю смуги. Жінка припала до ілюмінатора. Але з її боку не відбувалося нічого цікавого. І тільки коли підкотили трап, двері в салон «Боїнга» відчинилися, й у проході постала знайома фігура слідчого Туполєва, вона зрозуміла, що програла.
Кабінет полковника Омельченка, начальника служби безпеки аеропорту, був схожий на театральну сцену під час постановки п’єси «Табір Валленштейна». Нержин з Ірою сиділи в кутку в глибоких кріслах під наглядом трьох міліціонерів з автоматами. Туполєв нервово проходжувався кабінетом, чекаючи, коли Омельченко закінчить розмову з Києвом. Він не спускав очей із Кулагіної, яка скромно примостилася на краєчку стільця і байдуже поглядала у вікно. Ще двоє людей у цивільному стояли, схрестивши руки на грудях, біля дверей.
Посеред кімнати нагромаджувалися речі Кулагіної, витягнуті з багажного відсіку літака.
— Ах, навіть так? — скинув брови Омельченко, вислухавши довгу тираду на тому кінці проводу. Він з цікавістю покосився на Кулагіну. — Дуже цікаво… Так… Прекрасно вас розумію…
Потім Омельченко чомусь розреготався.
— Так, звичайно. Усього найкращого, — сказав полковник на прощання і повісив трубку.
— Ваші слова цілком підтвердилися, капітане, — сказав він Туполєву.
— Якщо не заперечуєте, полковнику, ми оглянемо речі арештованої, — запропонував Туполєв.
— Авжеж, — радо погодився той.
Кулагіна продовжувала демонстративно дивитися у вікно.
Саквояж Коржа знайшли в одній із двох великих дорожніх сумок. Туполєв поклав його на стіл і розкрив. Відтак жестом фокусника витяг папку з написом «Аршкришер-Симиреску». Розв’язав тасьму і побачив… довідник «Хто є хто».
На обличчях усіх присутніх промайнув подив.
Туполєв зазирнув у саквояж. Більше там не було нічого.
— Громадянко Кулагіна, де документи, викрадені вами в Коржа? — крижаним тоном запитав Туполєв, не випускаючи з рук «Хто є хто».
Кулагіна відірвалася від споглядання захмареного неба і байдуже подивилася на нього.
— Які документи, ментяро?
Туполєв насилу стримався.
— Я б на вашому місці був чемним. Матеріалів на вас досить для трьох довічних ув’язнень. Де компромат на Аршкришера?
Схоже, Кулагіна тільки тепер оцінила, що до саквояжа давно вже добралися. І нічого в ньому не знайшли. Тінь збентеження пробігла по її обличчю. Захоплення компромату на Аршкришера стало вершиною її кримінального таланту, і тут вона програти не могла. Тут усе було виконано бездоганно, і якби тільки Туполєв спізнився на п’ятнадцять хвилин, то вже сьогодні ввечері Аршкришер виклав би перед нею мільйон. Заповітний мільйон доларів.