А так виходило, що вона програла двічі. Не тільки операм, а й безвісному конкуренту, який поцупив у неї з-під носа плід її філігранних старань. З цим честолюбна душа Діани упокоритися не змогла.
Кулагіна підскочила, вихопила саквояж з-під носа, оторопілого Туполєва, перевернула його догори дном і розлючено труснула. Відтіля не випало анічогісінько. Тоді вона жбурнула його собі під ноги й істерично розреготалася. Регіт швидко перейшов у ридання. Навіть у цьому доля обдурила Діану. Навіть у цьому.
Епілог
— Володю, приготуйся, у нас важливий гість! — у кабінет Туполєва заглянув Валерій. — Приберися тут, а то розвів бардак…
— Ти хоч скажи, кого чекаємо! — підхопився Туполєв і швидко оглянув свій робочий стіл. Чотири брудні чашки, гора чернеток. Коробки з-під касет.
— Сам побачиш, — пошепки сказав Валерій.
Двері за Полур’яновим зі скрипом зачинилася.
З того боку почулася якась метушня. Туполєв напружився. Валерій увійшов першим і навстіж розчахнув двері перед… перед…
— Андрію! — закричав Туполєв, підскакуючи зі свого місця. — Ти ж говорив «через чотири дні»! Ти ж говорив, лікарі не дозволяють… Ах ти шельмо! Це тебе Полур’янов підучив, як начальство морочити!?
Поки Туполєв душив у обіймах схудлого Андрія, Валерій аж заходився від беззвучного реготу.
— …Ну так що, завтра махнемо на рибалку? — запропонував Туполєв.
— Вибач, але ми з Андрієм сьогодні ввечері їдемо. У відрядження, — раптом посерйознішав Валерій.
— У яке ще відрядження? — сторопів Туполєв.
— В Одесу.
— А мене, виходить, із собою не берете?
— Звісно ні. Річ у тім, що тобі тут передали один документ. Думаю, після того, як ти з ним ознайомишся, тебе в Одесу і калачем не виманиш. Тим більше, що два роки тому ти вже був у відпустці. Тепер моя черга!
Туполєв розгорнув складений навпіл аркуш, що його Валерій представив, як документ, котрий підлягає негайному ознайомленню. І обомлів.
«Шановний Володимире Ігоровичу!
Дуже прошу вас зайти в комп’ютерний сьогодні о 17–30. Нам обов’язково потрібно поговорити (по особистому питанню)!»
Підпису під документом не було. Але і без усякого підпису Туполєву було ясно. Таня! Танечка… якщо, звичайно, це не ще один розиграш Полур’янова.
Поки Туполєв замріяно перечитував записку, Андрій і Валерій зникли.
Залишалося дочекатися кінця робочого дня.
— Пані та панове! — Маргарита аж сяяла. Такою гарною Нержин її ще ніколи не бачив. — Прошу вашої уваги!
— Сьогодні вранці, добродії, розсильний фірми «Гермес-Плюс» приніс мені ось це, — Маргарита підняла над головою, щоб усі бачили, великий конверт. — Він сказав, що на вимогу замовника я мала одержати це послання саме сьогодні. Хоча замовлення було оформлено ще тиждень тому.
Шепіт, що шелестів подекуди по кутках, затих. Усі були заінтриговані.
— У конверті я знайшла рукопис, — Маргарита витягла близько двадцяти друкованих аркушів. — Читаємо: «Діана Кулагіна. Четверо моїх чоловіків». Зізнатися, я не змогла стримати своєї цікавості і прочитала цей опус цілком. Виявляється, в останні дні Діана написала щось на кшталт сповіді чи документального репортажу про те, як і чому вона розправилася зі своїми жертвами. Вона виявилася жінкою з дивовижним честолюбством: сподівалася, що в той час, як вона буде ніжитися де-небудь на Карибах, наш журнал зробить їй честь, опублікувавши цей витвір. Як же, убивця яскраво розписує власні злодіяння, попутно виправдуючи свою аморальність ще більшою аморальністю всіх навколишніх! Ну отож, добродії…
На цих словах Інга Коробова поставила перед Маргаритою велику металеву чашу з-під пуншу.
— …надіям Діани не судилося збутися. Я присуджую її до безвісті! Ніхто і ніколи не прочитає цієї людиноненависницької маячні.
Маргарита зім’яла рукопис і кинула його в чашу. У її руках клацнула запальничка, і незабаром останні спогади про звабливу жінку-вбивцю перетворилися на попіл.
— Ну от, із сумним покінчили, — продовжила Маргарита. — Але повірте, добродії, тільки заради цього я не стала б сьогодні збирати позачергове засідання Клубу.