А вони, зійшовшись, питали Його й говорили: «Чи не часу цього відбудуєш Ти, Господи, царство Ізраїлеві?» А Він їм відказав: «То не ваша справа знати час та добу, що Отець поклав у владі Своїй. Та ви приймете силу, як Дух Святий злине на вас, і Моїми ви свідками будете в Єрусалимі, і в усій Юдеї та в Самарії, та аж до останнього краю землі». І, прорікши оце, як дивились вони, Він угору возноситись став, а хмара забрала Його сперед їхніх очей...
А коли вони пильно дивились на небо, як Він віддалявся, то два мужі у білій одежі ось стали при них, та й сказали: «Галілейські мужі, – чого стоїте і задивляєтесь на небо? Той Ісус, що вознісся на небо від вас, прийде так, як бачили ви, як ішов Він на Небо!» * (тобто в тілі. Як возносився Господь на Небо, а Небо в біблійній мові – це світ невидимий, сфера духа, – так і прийде у славі Своїй. Возносився в тілі – і прийде в тілі Своєму. А тіло Його – то є Церква – зібрання праведників (див. Колосян 1.24). Прийде в серцях тих, хто увірував, восиновив, або здійснив цю “віру, що чинна любов’ю” в своєму житті, і ствердився в ній, оспівав і розповсюдив навколо себе. – Авт.).
Тоді вони повернулись до Єрусалиму з гори, що Оливною зветься, і що знаходиться поблизу Єрусалима, на віддаль дороги суботнього дня (суботній день – день спокою, євр. – “шабат” – сьомий день створення духовності людини, період “праведності, миру і радості в Дусі Святім”. – Авт.). А прийшовши, увійшли вони в горницю, де й перебували: Петро та Іван, та Яків, та Андрій, Пилип та Хома, Варфоломій та Матвій, Яків Алфеїв та Симон Зилот, та Юда Яковів (тут Юда – не той Юда Іскаріот, що зрадив Ісуса, але апостол Юда або Фаддей, брат Якова Меншого, він же називається в Євангелії Юдою, братом Господнім – див. Мф. 13.55; Мк. 6.3; Мф. 10. 2 – 4; Мк. 3.16 – 19; Лк. 6.16. – Авт.). Вони всі однодушно були на невпинній молитві, із жінками, і з Марією, матір'ю Ісусовою, та з братами Його” (Дії 1.1 – 14).
У євангеліста Марка про цю подію читаємо: “Господь же Ісус, по розмові із ними (учнями. – Авт.), вознісся на Небо, – і сів по Божій правиці” (Мк. 16.19).
Який же духовно-символічний зміст Вознесіння Христового?
Сказав св. ап. Павло: “Таємниця, захована від віків і поколінь... – Христос у вас, надія слави!” (Колосян 1.26 – 27). Душа людська, сфера духа, світ невидимий людини – копія Сфери духа Вселенської, світу невидимого, біблійною мовою – Неба. Як краплина роси відображає в собі увесь світ видимий, відбиває всю безмежність Всесвіту – і сонце, і місяць, і зорі, і землю, так і душа людська відображає в собі увесь світ невидимий. І в ці святкові дні задаймо собі запитання: чи міцно поставлений в нашому серці Престол Божий (а Престол Його – “правда і суд”)? Чи маємо ми справді міцну віру? Чи Бог дійсно є Господом – Господарем, Паном нашого життя? І чи Христос вознісся в серці нашому на ту висоту, коли Слово Боже стає не просто учителем, не просто джерелом інформації, не просто садівником, обробляючим виноградник сердець наших, як бачила Ісуса Марія Магдалина одразу по воскресінню Його, а керівництвом до дії, керманичем нашого життя. Чи не спить бува Христос в нас, посольство Господнє – совість наша – на кормі човна нашого життя на подушці (див. Мк. 4.38)? Чи дійсно Слово Боже, отой хліб наш насущний, стало плоттю Христовою в нас? Чи дійсно Новозавітне вино вчення Господнього стало кров’ю Христовою в нас, і живить нас, і гаряче пульсує в наших жилах? Чи сів Христос в серці нашому праворуч Отця на престолі правди і суду Господніх? Чи правими ділами стверджуємо ми свою віру? Чи приносимо ми плоди віри, чинної любов’ю? Чи діла наші дійсно праві, дійсно “одесную”? А відтак чи прийшов в наше серце Святий Дух – Утішитель, чи царює Він в нас, чи постійно відчуваємо ми “мир і радість у Дусі Святім”? Якщо так, то амінь, збулися для нас слова Господні: “По правді кажу вам, що деякі з тут-от приявних не скуштують смерті, аж поки не бачитимуть Царства Божого, що прийшло воно в силі” (Мк. 9.1)...
Щодо самої історії встановлення свята Вознесіння, то, згідно з дослідженнями православних істориків, маємо його із самої глибокої давнини. Так, уже Апостольські Постанови приписують здійснювати святкування в 40-й день після Пасхи (книга 5, розд. 18). Особливо важливі у цьому відношенні свідоцтва святого Івана Златоустого та блаженного Августина. Перший називає це свято важливішим і великим і відносить його до розряду свят, які так само, як і Пасха й П'ятидесятниця, без сумніву, встановлені апостолами. Останній, згадуючи про повсюдне величання свята, згідно з переказом, прямо відносить його до апостольського установлення.
Канони свята написані святими Іваном Дамаскіном та Йосипом Піснеспівцем.
Тропар (основна пісня) свята: “Вознісся Ти у славі, Христе Боже наш, подавши радість Ученикам обітницею Святого Духа, ствердивши їх у вірі Своїм благословенням, що Ти Син Божий, Спаситель світу”.
СЕНС БУТТЯ
У сьому неділю від Пасхи, а це Неділя Святих Отців, читається в храмах Євангеліє від Івана:
Одного разу “...Ісус очі Свої звів до Неба й промовив: «Прийшла, Отче, година, – прослав Сина Свого, щоб і Син Твій прославив Тебе, бо Ти дав Йому владу над тілом усяким, щоб Він дав життя вічне всім їм, яких дав Ти Йому. Життя ж вічне – це те, щоб пізнали Тебе, Єдиного Бога правдивого, та Ісуса Христа, що послав Ти Його...” (див. Від Івана, 17 розділ, 1–13 вірші).
Життя ж вічне – це щоб пізнати Тебе, Єдиного Бога... Які чудові слова. Слова, в котрих розкривається власне сенс нашого буття... Тисячі років людство шукало себе. Тисячі років людина задавалася питанням: “Для чого я живу?” І тисячі років блукала вона в темряві, не знаходячи відповіді. Сотні філософів-мудреців шукали відповідь на це запитання. Звідки ми? Для чого живемо? Що з нами буде? Невже ми просто продукт розвитку матерії від неорганічної до органічної? Невже наша ніша у цьому світі – тільки й усього, що один з видів ссавців? В чому сенс нашого буття? Чи тільки у тому, аби їсти, пити, спати, спорожнюватись від з’їденого й випитого та розмножуватись? А що потому? Лише фізична смерть, припинення функціонування біологічного об’єкта, розкладання на хімічні елементи й похмура роль однієї з ланок циклу обміну речовин у природі? Народжуватись, боротись за хліб щоденний, за місце під сонцем, щоб більше і якісніше їсти й пити, комфортніше жити; народжувати дітей для того, аби вони ще більше і смачніше їли, і ще “краще” жили?
Один відомий твір починається словами: “Статистика знає все...” Так, статистика знає все. Колись модно було публікувати статистичні дані – скільки за своє життя людина з’їдає продуктів харчування. Цифри вражаючі. Вагони зерна, гурти свиней, череди корів, тонни овочів і фруктів, цистерни напоїв і т. д. Невже людський рід – це лише комбінат по переробці біомаси на органічні добрива? Невже усього тільки “всезростаючі потреби”? Невже тільки плоть? Для чого ми живемо? Ось воно! Ось основне питання філософії, а не “що первинне?..” – для чого?!
“І створив Господь Бог людину з пороху земного. І дихання [дух] життя вдихнув у ніздрі її, – і стала людина живою душею” (Буття, 2.7). “Порох земний” – це хімічні елементи землі, з яких тіло, оболонка, вмістилище Духа людського. Людина створена на образ Божий. Бог є Дух. І людина є дух. Бог є Триєдиним. І людина – триєдина. Людина – це дух, який має душу (розум, волю, емоції), і живе в тілі. Ось що первинне! Ось що не дає людині задовольнятися тваринно-рослинним життям. Дух! Людина є дух, який міститься в серці душі. Душа – це свідомість. А серце, серцевина її – це глибини свідомості, підсвідомість та надсвідомість людини. І скільки б закон плоті не нашіптував нам: “Ти є плоть: їж, людино, пий, веселися, носися з тілом своїм, як з писаною торбою, годуй його, пести, вдягай, намащуй, бо в цьому сенс буття”, – закон ума, розсудок і віковічна пам’ять серця на рівні інтуїції підказують нам – ні! Я не плоть, я – дух! Я пам’ятаю, що Господь вдихнув мене в це тіло. Я пам’ятаю, що я є частинкою Божества, бо маю в собі благодать богопізнання. І посольство Господнє – совість, вищий закон в серці моєму, не дає мені забути про це. В видіннях ночі я не бачу себе лазячим по деревах, але як часто я літав у своїх снах...