У перші роки християнства, коли церква була ще гарячою щодо віри, а не літеплою як сьогодні, таких людей було дуже багато. Вони зрікалися світу, відмовлялись від земних багатств, роздавали свої маєтки, землі, добро бідним, і служили Богові “в радості та сердечній простоті”, “не полюбивши життя свого навіть до смерті...” Недаремно апостоли звертаються до перших християн не інакше, як “вибрані святі” (див. Послання апостола Павла до Римлян, 1.7; Послання апостола Юди, 3; Перше послання до Коринфян, 1.2; Друге до Коринфян, 8.1–4; До Ефесян, 1.15–16; 2.19–20 тощо).
В період гонінь на Церкву, починаючи з 36-го року по Різдву Христовому, коли був побитий камінням архідиякон Степан, і до IV сторіччя, коли відкриті гоніння припинилися, та й у подальші часи, аж до сьогоднішнього дня, люди, які присвятили усе життя своє Богові – вибрані святі Його, – безстрашно сповідували і сповідують Істину перед людьми, не боячись гонінь та переслідувань світу цього (у т.ч. й релігійного світу). Бо “серцем віруємо для праведності, а устами сповідуємо для спасіння” (До Римлян, 10.10). Тому-то й починається Євангелія неділі Всіх Святих словами Господніми: “Кожного, хто Мене визнає перед людьми...”
Людина, яка хоче повністю присвятити своє життя Богові, має поставити Його на перше місце. Пріоритети життя народу Божого – віруючих і вірних – були визначені Господом ще в Старому Заповіті, а саме в законі Божому, Десяти Заповідях.
Якщо уважно розглянути їх, то ми побачимо, що на першому місці в нашому житті має бути Господь, адже перші чотири Заповіді говорять саме про відношення до Бога (I Заповідь – “Хай не буде тобі інших богів переді Мною”, II – “Не роби собі подоби Бога”, III – “Не призивай Ім’я Господа Бога твого надаремне”, IV – “Пам’ятай день спокою, щоб святити його”). На другому місці повинна бути сім’я (V Заповідь стосується саме сімейних відносин: “Шануй батька і матір своїх...”). На третьому – ближні (VI Заповідь – “Не вбивай”, VII – “Не чини перелюбу”, VIII – “Не кради”, IX – “Не свідкуй неправдиво на свого ближнього” – говорять нам про наші стосунки із ближніми). І на останньому, четвертому місці у нашому житті має стати матеріальне (X заповідь – “Не пожадай”).
Отже, як бачимо, на першому місці в житті народу віри повинен стати Господь. Якщо ж ні, то тим самим ми створюємо собі “подобу Бога”, визначаємо “інших богів” перед лицем Господнім. Тому-то й вказує Господь у Євангелії неділі Всіх Святих: “Хто більш чим Мене любить батька чи матір...”
Сказано у Євангелії від Івана: “Так-бо Бог полюбив світ, що дав Сина Свого однородженого, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, але мав життя вічне” (Від Івана, 3.16). Господь прийшов на землю, щоби показати нам шлях до спасіння. І кожен крок Його по землі був і є дороговказом нам, що іменуємось співспадкоємцями Його, що називаємо себе Йменням Його – християнами...
“Я – дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене” (Від Івана, 14.6). “Хто не візьме свого хреста, і не піде за Мною слідом...” Христос є Дорога. Він прийшов “в подобі гріховного тіла” (див. Римлянам, 8.3), щоб показати нам шлях подолання в собі прокляття гріха: шлях виходу з духовного рабства, шлях Пасхи, переходу (“пасха”, “песах” єврейською – перехід) з царства гордині та нелюбовності, царства князя світу цього, в Землю Обітовану, в царство Боже – Царство благодаті. А шлях цей – шлях хресний. Ми покликані розіп’яти в собі гріх разом з Христом, вмерти для гріха разом із Ним, а тоді й воскреснути духовно в життя вічне разом з Ісусом.
І якщо ми дійсно ідемо цим Богом накресленим шляхом. Якщо дійсно слідуємо дорогою праведності – тобто шукаємо Правду, знаходимо її в Ісусі Христі (в правдивому смиренні Христовому) і стверджуємось в ній. І якщо не схибимо з цього Шляху до останнього нашого земного подиху, тоді для нас оці апостольські слова:
“Божій Церкві, посвяченим у Христі Ісусі, покликаним святим, зо всіма, що на всякому місці прикликають Ім’я Господа нашого Ісуса Христа, – благодать вам і мир від Бога Отця нашого й Господа Ісуса Христа!..” Амінь.
“ВІЗЬМИ ПОСТІЛЬ СВОЮ...”
В другу неділю по П’ятидесятниці на літургії читається Євангеліє від Матвія:
“Як проходив же Він (тобто Христос. – Авт.) поблизу Галілейського моря (Галілейське море – озеро на півночі Палестини, через яке проходить річка Йордан. В Біблії має також назви: Генісаретське озеро (від однойменної долини), а також озеро Тіверіядське (від назви міста, що розташоване на його березі). – Авт.), то побачив двох братів: Симона, що зветься Петром, та Андрія, його брата, що невода в море закидав, – бо рибалки були. І Він каже до них: «Ідіть за Мною, – Я зроблю вас ловцями людей!» І вони зараз покинули сіті, та й пішли вслід за Ним. І, далі пішовши звідти, Він побачив двох інших братів, – Зеведеєвого сина Якова та Івана, його брата, із Зеведеєм, їхнім батьком, що лагодили свого невода в човні, – і покликав Він їх. Вони зараз залишили човна та батька свого, – та й пішли вслід за Ним.
І ходив Він по всій Галілеї, по їхніх синагогах навчаючи, і вздоровлюючи всяку недугу, і всяку неміч між людьми” (Мф. 4.18 – 23).
Цими словами починається біблійна оповідь про першу подорож Ісуса по Галілеї, про початок проповіді Ісуса Христа і творення Ним перших чудес зцілення людських немочей.
Які ж хвороби в першу чергу зціляв Христос? Які недуги є першими і головними недугами людства? Про це говорить нам наступний, 24-й вірш цього розділу: “І водили до Нього недужих усіх, хто терпів на різні хвороби та муки, і біснуватих, і сновид, і розслаблених, – і Він їх уздоровляв”.
Як бачимо, Христос уздоровляє передусім духовні хвороби. Так, саме духовні хвороби є причиною всіх інших, в тому числі й фізичних хвороб. І недаремно оповідь про місійну діяльність Ісуса Христа починається саме з уздоровлення цих трьох найбільших хвороб людини: біснування, сновидства та розслабленості. Ці недуги мучили людство в часи земного життя Господа нашого. Ці хвороби є першопричинами усіх нещасть людства і до сьогодні. Розгляньмо їх детальніше, а для цього подивімось на них очима “здатних служителів Нового Заповіту – не букви, а духа...” (див. 2 Кор. 3.6).
Біснування – духовна хвороба, назва якої походить від слова “біс”, або слов’янською “бєс”. Етимологія слова “біс“ висвітлює дві версії його походження. Перша – від праслов’янського “бєс”, що буквально означає відсутність чого-небудь. До нас дійшла ціла група слів, де префікс “бєс” означає саме цю відсутність: безславний, безвідповідальний, бездіяльний, безсовісний, бездуховний. І оце “бездуховний” найчіткіше характеризує хворобу біснування. Бездуховність – от причина причин усіх людських страждань.
Друга версія походження слова “біс” – латинська. Латинською мовою “бестія” означає “звірина” і визначає поняття “духів злоби піднебесних” – тих бісів, або демонів, які гніздяться в полі наших сердець. Як сказав Господь в Євангелії від Матвія: “Що ж виходить із уст, те походить із серця (серце в біблійній мові – помешкання духа, святеє святих душі людської, глибини свідомості і підсвідомість. – Авт.), – і воно опоганює людину. Бо з серця виходять лихі думки (от вони – біси, “духи злоби”. – Авт.), душогубства, перелюби, розпуста, крадіж, неправдиві засвідчення, богозневаги. Оце те, що людину опоганює” (Мф. 15.18 – 20). Багато різноманітних бісів – звірів бігає в полі наших сердець. Це і хижі вовки, і отруйні скорпіони, і колючі їжаки, і грізні зажерливі ведмеді, і підступні улесливі лисиці. Але серед них є найхитріший – той змій стародавній, що диявол він і сатана. Як сказано в книзі Буття: “Але змій був хитріший над усю польову звірину (“звірина” – лат. “бестія”, поле в бібл. мові – серця людські. – Авт.)...” (Бут. 3.1).