О роде невірний й розбещений! – промовляє Господь і до нас з вами. – Доки вас Я терпітиму?..
Чого усумнився?
ПЕКЕЛЬНИЙ ВОГОНЬ
В десяту неділю по П’ятидесятниці читаємо Євангеліє від Матвія:
“І як вони до народу прийшли, то до Нього один чоловік приступив, навколішки впав перед Ним, і сказав: «Господи, змилуйсь над сином моїм, що біснується у новомісяччі, і мучиться тяжко, бо почасту падає він ув огонь, і почасту в воду. Я його був привів до учнів Твоїх, – та вони не могли вздоровити його». А Ісус відповів і сказав: «О, роде невірний й розбещений, доки буду Я з вами? Доки вас Я терпітиму? Приведіть до Мене сюди його!» Потому Ісус погрозив йому, і демон вийшов із нього. І видужав хлопець тієї години!
Тоді підійшли учні на самоті до Ісуса й сказали: «Чому ми не могли його вигнати?» А Він їм відповів: «Через ваше невірство. Бо по правді кажу вам: коли будете ви мати віру, хоч як зерно гірчичне, і горі оцій скажете: «Перейди звідси туди», то перейде вона, і нічого не матимете неможливого! Цей же рід не виходить інакше, як тільки молитвою й постом...” (Від Матвія, 17 розділ, 14 – 23 вірші).
Біблія – книга пророцька. Усі події – чи то історичні, чи інші, що зображені в ній, – мають важливий духовний зміст для сьогодення. І цей пророчий, символічний зміст розкривається як стосовно усієї церкви, усього людства, так і стосовно кожного із нас зокрема. Сьогоднішня оповідь про нещасного біснуватого сновиду також відноситься до нас з вами безпосередньо. Але щоб збагнути це, необхідно підняти свої духовні очі від землі до Неба. Від приземленого, зашореного матеріальними проблемами мислення – до висот духовності. Від дольного – до горнього. Поглянути на себе з цієї висоти. І тоді відкриється істина. Як сказав пророк Захарія: “Звів я очі свої, та й побачив...” (Захарії, 6.1). Чи не нагадуємо ми, бува, отого хворого хлопця? Чи наша віра, наше розуміння, життя не мучаться тяжко? Чи не падаємо й ми то у “вогонь”, то у “воду”?
Що таке “вогонь” у біблійній мові? В негативному розумінні вогонь – суть пекельний жар страждань. Коли не маємо міцної віри, коли ґрунт бездуховності стає поживним середовищем для розмноження в нашому серці різноманітних бісів (“бестія” – латиною “звірина”) – звірячих емоцій, низьких і диких, примітивних думок, направлених на задоволення пожадань плоті, – то такий стан нашої душі називається у Біблії пеклом, або геєнною огняною. “Кажу ж вам, Своїм друзям: Не бійтеся тих, хто тіло вбиває, а потім більш нічого не може вчинити! Але вкажу вам, кого боятися: Бійтесь того, хто має владу, убивши, укинути в геєнну. Так, кажу вам: Того бійтеся!” (Від Луки, 12.4 – 5). “І коли рука твоя спокушає тебе (руки у біблійній мові – діла. Рука спокушає – спокуса неправедних діянь. – Авт.), – відітни її: краще тобі ввійти до життя (вічного. – Авт.) одноруким, ніж з обома руками ввійти до геєнни, до огню невгасимого, де “їхній черв'як не вмирає, і не гасне огонь” (Від Марка, 9.43 – 44).
Історично Геєнна – це міське звалище поблизу Єрусалиму. Там постійно горів вогонь і копирсалися черви. Ця-то неприваблива місцина і стала символом пекельних мук. Де ж та геєнна тепер? Де воно, пекло? Може десь під землею? Може в жерлі якогось вулкану? Безумовно ж ні! Казки про киплячі котли зі смолою, розжарені сковороди, на яких підстрибують грішники, про рогатих чортів з вилами навперейми – не що інше, як плід збудженої уяви забобонних невігласів, “бабські байки”, як називає їх апостол Павло (див. Перше послання до Тимофія, 4.7). “Настане-бо час, коли здорової науки не будуть триматись, але за своїми пожадливостями виберуть собі вчителів, щоб вони їхні вуха влещували. Вони слух свій від правди відвернуть, та до байок нахиляться” (2Тим. 4.3 – 4). В дійсності ж геєнна, пекло – це страшна й жахлива реальність. Пекло насправді існує, але існує воно в сфері духу, в світі невидимому. Пекло – в наших серцях!
Залишімо в спокої життя душі позагробове. Як каже святий апостол Павло: “Бо ми знаємо частинно, і пророкуємо частинно... Отож, тепер бачимо ми, ніби у дзеркалі, у загадці, але потім – обличчям в обличчя; тепер розумію частинно, а потім пізнаю, як і пізнаний я” (Перше послання до коринфян, 13.9 – 12). Ту сферу світу невидимого ми всі пізнаємо згодом, а зараз звернімо очі свої на реалії нашого сьогоднішнього життя, і пошукаймо в ньому оце славнозвісне пекло.
Озирнімося навколо. Хіба вогонь страждань, що його розгнітив сатана в серцях цього світу, – не пекельний вогонь? Хіба не горять у цьому вогні жадоби влади, багатства, задовольняння різноманітних пристрастей та пожадань плоті душі грішних людей? Хіба не пекельний вогонь горить в серцях тих, хто розпалює війни, сіє ненависть і розбрат? Хіба не цей “невгасимий” вогонь ненаситності горить в очах тих, хто віддав себе на служіння сатані? Невгасимий вогонь пожадливостей та невситима черва незадоволення своїм життям. “Дві дочки в кровожерця: «Дай, дай!» Оці три не наситяться, чотири не скажуть «досить»: шеол (російською – преисподняя, українською – пекло. – Авт.) та утроба неплідна (що не дає плоду духовного, миру і радості, утроба ненаситна. – Авт.), водою земля не насититься, і не скаже «досить» огонь!” (Приповісти Соломона, 30.15 – 16). “Шеол й Аваддон не наситяться, – не наситяться й очі людини (Аваддон – ангел безодні, єврейською – “Загибель”. – Авт.)” (Приповісти, 27.20).
Ось вона, безодня гріха, в якій палає пекельний вогонь: серця людські, світ, що віддав себе у рабство сатані – духові спротиву волі Божій, який царює над ним (“сатана” – супротивник). Який же результат? Результат один: страждання, плач і скрегіт зубів. Плач від розуміння своєї нещасливості, від усвідомлення неможливості в такий спосіб задовольнити свої “всезростаючі потреби”, і скрегіт зубів від злості й власного безсилля. Плач від того, що “у сусідів – більше та краще”, і скрегіт зубів від заздрості. І як результат – відокремлення себе від Бога, сиріч – прокляття гріха. А плоди такого прокляття – страх, біль, хвороби, злидні, нерівність, війни, катастрофи, сором, смерть, пекельний вогонь страждань. І якщо не приходить покаяння, то замикається цей вогонь в “озеро, що горить вогнем та сіркою”, а це – “друга смерть” (друга смерть – смерть духовна: остаточне, невідворотне, вічне, навіки знищення, – див. Об’явлення, 21.8).
Але повернімось до нашого євангельського сновиди. Отож, чи не нагадуємо й ми його? Чи не про нас ця історія? Чи не ми падаємо то в огонь страждань, то у воду покаяння? Чи не ми грішимо? Чи не ми, як сказав святий Григорій Богослов, підпадаємо “під володіння лукавого, продаємо себе під гріх, і сластолюбством купуємо собі пошкодження”? І страждаємо від цього пошкодження тілесного та духовного, душі й тіла. І горимо у вогні страждань. А тоді й каємось, бо ж “як тривога – то до Бога”. І волаємо: “Господи, помилуй і прости!” І прощає Він, Довготерпеливий і Многомилостивий Бог наш, хоча і не залишає нас без покарання. Але щойно нам робиться легше – забуваємо милості Його, і знову тягнемося до гріха...
Чи не пора уже розірвати це порочне коло? Чи не пора зупинитись на шляхах своїх?
“Так говорить Господь: «На дорогах спиніться та гляньте, і спитайте про давні стежки, де-то добра дорога, – то нею ідіть, і знайдете мир для своєї душі! Та вони відказали: Не підемо!..” (Єремії, 6.16).
“І ПРОСТИ НАМ БОРГИ НАШІ...”
В неділю одинадцяту по П’ятидесятниці під час літургії читається Євангеліє від Матвія:
“Тим-то Царство Небесне подібне одному цареві, що захотів обрахунок зробити з своїми рабами (тут Цар – Отець наш Небесний, Який всюди є і все наповняє, Який є єдиним правдивим Суддею, що судить нас по ділах наших, по словах наших і по думках наших, Який дав нам найдорожчий скарб – життя. Це Той Довготерпеливий і Многомилостивий, Який ненавидить зло, але прощає грішника, – прощає тих боржників Своїх, які каються у злих вчинках і приносять достойний плід покаяння – плоди милосердя й любові. – Авт.). Коли ж він почав обраховувати, то йому привели одного, що винен був десять тисяч талантів (Талант – міра грошей. І мав ціну він не багато – не мало, аж 26 кілограмів срібла. Сума, заборгована цим боржником насправді астрономічна і символізує нашу неспроможність відплатити Богові за усі Його милості й щедроти. Судіть самі: 10 000 талантів = 260 тонн срібла. 1 талант також дорівнював семи тисячам динаріїв. А динарій – тогочасна платня працівникові за один день роботи. 10000 талантів = 70 мільйонів динаріїв. Щоб відробити такий борг, необхідно було б працювати 191780 років! – О.В.) А що він не мав із чого віддати, наказав пан продати його, і його дружину та дітей, і все, що він мав, – і заплатити (Куди продати? І кому? Світові! Бо коли ми не приносимо Богові плоди милосердя та богопізнання, коли не живемо духовним життям, коли зрікаємось віри, що вона чинна любов’ю, а відтак відвертаємось від Бога, – то неодмінно потрапляємо у липкі тенета “бога віку цього”, “князя світу”, сатани. Неодмінно потопаємо у бурхливих водах моря пристрастей світу цього з його пекельними проблемами в усіх сферах життя людини (жінка – життя, діти – плоди нашого життя, наші надбання) – проблемами у сфері здоров’я, матеріальними, сімейного життя, службовими тощо. – Авт.)