І ляскають з амвонів і трибун, з кафедр і подіумів словесні бичі взаємної ненависті й агресії. І падають з покривлених злістю уст пихаті слова-стусани: “сектант”, “єретик”, “розкольник”, “піп”, “штунда”, “уніат”...
Отож, як прибуде Той Пан Виноградника, то що зробить він цим винарям?..
ЯК ТИ, ДРУЖЕ, ВВІЙШОВ СЮДИ?..
В неділю чотирнадцяту по П’ятидесятниці читаємо Євангеліє від Матвія:
“А Ісус, відповідаючи, знов почав говорити їм [ первосвященикам та фарисеям] притчами, кажучи: «Царство Небесне подібне одному цареві, що весілля справляв був для сина свого. І послав він своїх рабів покликати тих, хто був на весілля запрошений, – та ті не хотіли прийти. Знову послав він інших рабів, наказуючи: «Скажіть запрошеним: Ось я приготував обід свій, закололи бики й відгодоване, – і все готове. Ідіть на весілля!» Та вони злегковажили та порозходились, – той на поле своє, а той на свій торг. А останні, похапавши рабів його, знущалися та й повбивали їх. І розгнівався цар, і послав своє військо, – і вигубив тих убійників, а їхнє місто спалив. Тоді каже рабам своїм: «Весілля готове, але недостойні були ті покликані. Тож ідіть на роздоріжжя, і кого тільки спіткаєте, – кличте їх на весілля». І вийшовши раби ті на роздоріжжя, зібрали всіх, кого тільки спіткали, – злих і добрих. І весільна кімната гістьми переповнилась.
Як прийшов же той цар на гостей подивитись, побачив там чоловіка, в одежу весільну не вбраного, та й каже йому:«Як ти, друже, ввійшов сюди, не мавши одежі весільної?» Той же мовчав. Тоді цар сказав своїм слугам: «Зв’яжіть йому ноги та руки, та й киньте до зовнішньої темряви, – буде плач там і скрегіт зубів»... Бо багато покликаних, – та вибраних мало” (Мф. 22.1-14).
Притча про весільний бенкет в інтерпретації святого апостола Луки має назву притчі про багату вечерю (див. Лк.14.16-24). Але духовний зміст обох цих євангельських оповідей являється абсолютно ідентичним. Адже весілля Господа нашого Ісуса Христа, Бога Слова, Премудрості Божої та Церкви – це і є ота багата вечеря, що її спорядив Господь для вірних Своїх, і якою знехтували ті віруючі, але не вірні, які “ збагатіли , і нічого не потребують”, які вважають себе “багатими”, – багатими на віру, на праведність, на розуміння істини (див. Об. 3.17).Сьогодні я хочу висвітлити іще один цікавий аспект цієї притчі, а саме постать отого “чоловіка, що у весільну одежу не вбраний”, якого відкинув Господь...
Що об’єднує усіх тих “людей з роздоріжжя, злих і добрих”, яких закликали на весілля раби Божі? З яких роздоріж вони приходять до Господа? І де взявся у них той одяг, що виявився перепусткою на весільний бенкет? Дорога у біблійній мові – то життя, напрямок руху. Роздоріжжя, розпуття – це вибір, пошук правдивого шляху. Господь закликає тих, хто в цьому світі стоїть на розпутті, тих, хто шукає шлях істини, шлях правди. А відтак і є праведником, а отже, вдягнувся у весільну одіж праведності, адже біблійною мовою одяг – не що інше як праведність. Що ж таке праведність, і хто такий праведник? Праведник – це людина, яка: по-перше, шукає правду (стоїть на роздоріжжі, озирається у пошуках правдивого шляху). По-друге, це людина, яка знаходить правду, і знаходить її во Христі Ісусі, у вірі, що здійснюється любов’ю, як і сказав Господь: “Я – дорога, і правда, і життя” (Ів. 14.6). І, по-третє, це людина, яка іде цією дорогою правди! Іде, хоча й на перших кроках часто спотикається і падає. Іде, хоч на початку шляху її одяг праведності й заплямований гріхом, і брудний від частих падінь, як сказав пророк: “І стали всі ми, як нечистий, а вся праведність наша – немов поплямована одіж” (Іс. 64.6). Але “праведний сім раз впаде – та зведеться, а безбожний в погибель впаде!” (Прип. 24.16).
От у чому ключ! От чому серед покликаних і вибраних є як добрі, так і злі, як досконалі, так і поки що гріховні. Гріховні, але вже крокуючі дорогою правди, які вже ступили на шлях праведності, шлях смиренномудрості, великий шлях очищення, що веде у життя вічне, і зусиллями долають його. “Зміцняй стопи мої на дорогах Твоїх, щоб кроки мої не хиталися!” (Пс. 16.5). Бо “всі згрішили, і позбавлені Божої слави” (Рим. 3.23). Бо “Коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!” (1Ів. 1.8).
Праведник – не означає безгрішний. Поділ на праведників і грішників – це поділ згідно з напрямком ходи. Куди йдеш? Камо грядеши?! – от основне питання, що визначає кінцевий результат: спасіння або загибель. Куди йдеш? Яку дорогу обрав на роздоріжжі життя свого? Чи з Єрихону в Єрусалим, з міста язичеського у місто правди? Чи від смерті до життя? Чи з гріховності до святості? Якщо так, – то амінь! Ти вбрався у весільну одіж і достойний сісти за весільним столом. Якщо ж ні, якщо ж прийшов ти сюди тільки для того, аби отримати суто матеріальні вигоди, стяжати лише матеріальні скарби, служити не Богові, а мамоні, іти з Єрусалиму до Єрихону, до лихої пожадливості та зажерливості, до нелюбовності, агресії, насильства, владолюбства й пустомовства, – то що ти робиш тут ? Чи думаєш “вхопити Бога за бороду”, занечистити Премудрість Божу духом насильства та користолюбства, всістися у храмі як Бог і за бога себе видавати? Надаремне призивати Ім’я Господнє і залишитись безкарним? Називатись християнином, будучи антихристом? Хочеш обманути Того, Хто є Всюдисущим і Всевідаючим? “Не обманюйтеся, – Бог осміяний бути не може” (Гал. 6.7).
Як ти, друже, ввійшов сюди?..
НАЙБІЛЬША ЗАПОВІДЬ
В неділю п'ятнадцяту по П’ятидесятниці читалося Євангеліє від Матвія:
“І спитався один із них [із фарисеїв], учитель Закону, Його [Ісуса] випробовуючи й кажучи: «Учителю, котра заповідь найбільша в Законі?» Він же промовив йому:«Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією своєю думкою». Це найбільша і найперша заповідь. А друга однакова з нею: «Люби свого ближнього, як самого себе». На двох оцих заповідях увесь Закон і Пророки стоять...” (Мф. 22.35-46).
Люби Господа Бога свого і ближнього свого, як самого себе – от найбільша Заповідь Божа! Як, здавалося б, просто: виконуй її – і будеш жити. Відкрий серце своє вірі, що чинна любов’ю, – і будеш щасливим! Та чи любимо? Чи живемо? Чи щасливі? “Ось нову заповідь Я вам даю: Любіть один одного! Як Я вас полюбив, так любіть один одного й ви! По тому пізнають усі, що ви учні Мої, як будете мати любов між собою!” (Євангеліє від Івана, 13 розділ, 34-35 вірші). Отже, якщо не любимо – то ми не Його. А якщо не Його – то чиї? “Хто не зо Мною, той супроти Мене; і хто не збирає зо Мною, той розкидає” (Мф. 12.30). “Супроти”, “проти” грецькою мовою звучить як “анти” – анти Божі, антихристові, антихристи...
Чому ж так? Чому тисячі віруючих людей розбивають собі лоби об храмову підлогу, на кожному кроці кричать про свою віру, – а насправді є супротивниками Божими? Чому сучасний світ, який у більшості є релігійним, перетворився на справжнісіньке пекло, в якому князює “бог віку цього” – сатана, де постійно горить геєнський вогонь злоби й ненависті? Чому в християнських країнах щодень як не війни, то катастрофи, стихійні лиха, епідемії, злидні, усілякі біди та нещастя? Звідки це? Адже сказав Господь: “Я прийшов, щоб ви мали життя, і подостатком щоб мали” (Від Івана, 10.10). Чому ж не маємо? Бо “Погине народ Мій за те, що не має знання: тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе…” (Книга пророка Осії, 4.6).
Третя заповідь Божа звучить так: “Не призивай Ім’я Господа Бога твого надаремно”. Одного разу я почув таку фразу від людини віруючої: “Я нікого не люблю, окрім Бога Самого!” “Як? – запитав я. – А ближнього свого? А братів по вірі?” (про любов до ворогів питати, зрозуміло, не було сенсу). “Нікого! Що є людина? Тлінь, злоба й нікчемність...” Знайомі слова? Знайомі думки? Та не поспішаймо обурюватися. Загляньмо спочатку у своє власне серце. Чи є там насправді любов? Чи готові твердо сказати: “Господи, люблю Тебе, і ближнього свого заради Тебе”? Чи справді ми любимо і ворогів своїх, не кажучи вже про братів? А може, просто декларуємо цю любов, устами своїми наближаючись до Господа, а серцем – будучи далеко від Нього? Адже дуже легко проголошувати: “я люблю всіх!” І дуже непросто полюбити любов’ю Христовою конкретних людей: заздрісного колегу по роботі, сусідку, яка постійно займається плітками, начальника-самодура, бездарних підлеглих, бомжа, якого завжди зустрічаєш біля входу до магазину, і від якого, м’яко кажучи, не зовсім приємно пахне, надокучливих жебраків, віруючих інших конфесій, що вірять не так як ти, взагалі людей, які мають погляди, не схожі із твоїми... Та що там казати! Чи любимо насправді найближчих своїх – членів своєї родини: дружину, батьків, тещу, свекруху? Чи не кричимо, бува, роздратовано на власних дітей?