“Погине народ Мій за те, що не має знання...” Бог є любов! І хто пізнав любов – той Бога пізнав. Як сказано у Першому соборному посланні святого апостола Івана Богослова: “Улюблені, – любім один одного, бо від Бога любов, і кожен, хто любить, родився від Бога та відає Бога! Хто не любить, той Бога не пізнав, бо Бог є любов!” (1Ів. 4.7-8).
Любов... Як багато говоримо про неї. Увімкніть радіо, включіть телевізор: дев’яносто дев’ять відсотків пісень присвячені саме любові. Якби хоч десять відсотків із усього того, що сказано, написано, проспівано про любов, дав практичні сходи в наших серцях, – на землі не залишилося б місця для страждань. Але чи знаємо насправді, що є любов? Чи розуміємо значення цього слова? Чи є десь книга, в якій вміщена була б формула любові – цього ключика до щастя людини?.. Є така Книга! І назва її – Біблія, Слово Боже. Так що таке любов? Відкриймо Біблію, а точніше ту її частину, що називається Новий Заповіт, а ще точніше Послання святого апостола Павла до колосян: “Любов – то союз досконалості” (Колос. 3.14). Союз, сукупність досконалостей – от що таке любов! Які ж це досконалості? Де той перелік довершеностей, сукупність яких зливається в оце божественне: ЛЮБОВ? І чи насправді є такий перелік? Є! І склав його богонатхненний “апостол народів” Павло. Їх є чотирнадцять, цих стовпів досконалості – двічі по сім, повнота повноти Божої, що призводить до освячення двох царин людського єства: душі й тіла. Запам’ятаймо їх. І коли в нас виникне сумнів щодо того, чи почуття, яке зріє у нашому серці, або яке зародилось в серці нашого сина чи доньки, є насправді любов’ю; коли захочемо звірити наш досвід з божественною планкою любові – відкриймо Перше послання до коринфян, 13 розділ, і пориньмо усім серцем своїм, усією душею своєю, усіма силами своїми і всім своїм розумом в живу воду вчення Господнього, в гімн про любов...
“Коли я говорю мовами людськими й ангольськими, та любові не маю, – то став я як мідь та дзвінка, або бубон гудячий! І коли маю дара пророкувати, і знаю всі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю, – то я ніщо! І коли я роздам усі маєтки свої, і коли я віддам своє тіло на спалення, та любові не маю, – то пожитку не матиму жодного!
Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить!
Ніколи любов не перестає...” (1Кор. 13.1-13).
ПРИТЧА ПРО ТАЛАНТИ
В неділю шістнадцяту по П’ятидесятниці читається Євангеліє від Матвія:
“Так само ж один чоловік, як відходив, покликав своїх рабів і передав їм добро своє. І одному він дав п’ять талантів, а другому два, а одному один, – кожному за спроможністю його. І відійшов.
А той, що взяв п’ять талантів, негайно пішов і орудував ними, – і набув він п’ять інших талантів. Так само ж і той, що взяв два – і він ще два інших набув. А той, що одного взяв, пішов та й закопав його в землю, – і сховав срібло пана свого.
По довгому ж часі вернувся пан тих рабів, та й від них зажадав обрахунку, І прийшов той, що взяв п’ять талантів – приніс іще п’ять талантів і сказав: «Пане мій, п’ять талантів передав мені ти, – ось я здобув інших п'ять талантів». Сказав же йому пан: «Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірним, над великим поставлю тебе, – увійди до радощів пана свого!»
Підійшов же й той, що взяв два таланти, і сказав: «Два таланти мені передав ти, – ось іще два таланти здобув я». Сказав йому пан його: «Гаразд, рабе добрий і вірний! Ти в малому був вірним, над великим поставлю тебе, – увійди до радощів пана свого!»
Підійшов же і той, що одного таланта взяв, і сказав: «Я знав тебе, пане, що тверда ти людина, – ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав. І я побоявся, – пішов і таланта твого сховав в землю. Ото маєш своє»... І відповів його пан і сказав йому: «Рабе лукавий і лінивий! Ти знав, що я жну, де не сіяв, і збираю де не розсипав» То ж тобі було треба віддати гроші мої г рошомінам, і, вернувшись, я взяв би з прибутком своє. Візьміть же від нього таланта, і віддайте тому, що десять талантів він має. Бо кожному, хто має, дасться йому та й додасться, хто ж не має, – забереться від нього й те, що він має. А раба непотрібного вкиньте до зовнішньої темряви, – буде плач там і скрегіт зубів!” ( Від М атвія, 25 розділ, 14 – 30 вірші ).
Хто Той Пан, Який, відійшовши, покликав Своїх рабів і передав їм добро Своє? Безумовно ж, це Господь наш Ісус Христос. Це Він відійшов, щоби приготувати нам оселі у домі Отця Свого, що на Небі. Це Він, відходячи, заповів нам берегти найдорогоцінніший дар Свій, віру, приумножуючи та вдосконалюючи її “із віри в віру” (Послання до римлян, 1.17), “від слави на славу” (Друге послання до коринфян, 3.18). “Бо спасенні ви благодаттю через віру, а це не від вас, то – дар Божий...” (До ефесян, 2.8-9). Це Він наказав учням Своїм: “Нехай серце вам не тривожиться! Віруйте в Бога, і в Мене віруйте! Багато осель в домі Мого Отця; а коли б то не так, то сказав би Я вам, що йду приготувати місце для вас? А коли відійду й приготую вам місце, Я знову прийду й заберу вас до Себе, щоб де Я – були й ви...” (Від Івана, 14.1-3).
Кожному дав Господь талант, кожному дав міру віри – згідно з тим, скільки можемо вмістити, “міру віри, яку кожному Бог наділив” (До римлян, 12.3). Один може вмістити п’ять талантів віри – стоїть на щаблі духовного вдосконалення, що його визначив апостол Божий як “в стриманості – терпеливість” (див. Друге послання апостола Петра, 1.6), є “юнаком, який перемагає лукавого” (див. Перше послання апостола Івана, 2.13). Він здійснює віру, втілює її, очищаючи від гріхів усі п’ять чуттів своїх: зір, слух, нюх, смак і дотик, набуваючи тим самим десять талантів – виконуючи, здійснюючи, всиновлюючи Волю Божу (число 10 – символ волі Божої, вираженої в законі Його, в десяти заповідях).
Інший вміщає лише два таланти – є тільки “отрок, який пізнає Отця”, пізнає волю Отчу (див. Перше Івана, 2.14). Він стоїть на щаблі: “в добродійстві – роздумування, а в роздумуванні – стримання” (Друге Петра, 1.5–6), і освячує світлом істини дві царини людського єства – душу й тіло.
Але є й такі, що спромоглися сприйняти лише один талант – віру. Причому віру, яка чинна страхом, а не любов’ю, бо “страх Господній – початок премудрості” (Приповісти, 1.7). Тому-то й бачать вони Господа “твердим” (синодальний переклад подає – “жорстоким”), а через лінощі свої не спромоглися до пізнання, не піднялися навіть до щабля “у добродійстві – роздумування”, не беруть в руки Біблію, не просвічуються світлом правди, не шукають її, а отже і не розуміють, що Бог є любов. А відтак втрачають навіть те, що мають – віру! Бо “віра від слухання, а слухання – через Слово Христове” (До римлян, 10.17).