“Погине народ Мій за те, що не має знання: тому, що знання ти відкинув, відкину й тебе...” (Осії, 4.6). “Я проходив край поля людини лінивої, та край виноградника недоумкуватого, – і ось все воно позаростало терням, будяками покрита поверхня його, камінний же мур його був поруйнований... І бачив я те, і увагу звернув, і взяв я поуку собі: «Ще трохи поспати, подрімати ще трохи, руки трохи зложити, щоб полежати, – і приходить, немов мандрівник, незаможність твоя, і нужда твоя, як озброєний муж!..” (Приповісти, 24.30-34).
“Ти жнеш, де не сіяв, і збираєш, де не розсипав”, – говорить Ісусові лінивий раб. Так, Господь не розкидає – Господь збирає! Розкидає князь світу цього, сатана. Сіє злидні, хвороби, біди, страждання. Розсипає нещастя та війни, каліцтва та смерть. А Господь жне і збирає: “Прийдіть до Мене, усі струджені та обтяжені, – і Я вас заспокою! Візьміть на себе ярмо Моє, і навчіться від Мене, бо Я тихий і серцем покірливий, – і знайдете спокій душам своїм. Бо ж ярмо Моє любе, а тягар Мій легкий!” (Від Матвія, 11.28-30). Тож візьмімо і ми даний нам Богом талант, і примножмо його, – і почуємо це: “Гаразд, рабе добрий і вірний, – увійди до радощів Пана свого!..”
НЕ БУДЬМО ОСТАННІМИ...
В неділю сімнадцяту по П’ятидесятниці читається у храмах Євангеліє від Матвія:
“І, вийшовши звідти (з землі Генісаретської), Ісус відійшов у землі тирські й сидонські. І ось жінка хананеянка, із тих околиць прийшовши, заголосила до Нього й сказала: «Змилуйся надо мною, Господи, Сину Давидів, – демон тяжко дочку мою мучить!» А Він не казав їй ані слова. Тоді учні Його, підійшовши, благали Його та казали: «Відпусти її, бо кричить услід за нами!» А Він відповів і сказав:«Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого»...
А вона, підійшовши, уклонилась Йому та й сказала: «Господи, допоможи мені!» А Він відповів і сказав: «Не годиться взяти хліб у дітей, і кинути щенятам»... Вона ж відказала: «Так, Господи! Але ж і щенята їдять ті крихти, що падають зо столу їхніх панів».
Тоді відповів і сказав їй Ісус: «О жінко, твоя віра велика, – хай буде тобі, як ти хочеш!» І тієї години дочка її видужала” ( Від М атвія, 15 розділ, 21-28 вірші ).
В духовному розумінні землі тирські й сидонські – це краї торгівлі, землі, серця (“земля” біблійною мовою – то серця людські, – див. Книгу пророка Ісаї, 1.2; Від Матвія, 13.19), в яких відбулася підміна духовних цінностей на матеріальні. Недаремно у “жалобній пісні на тирського царя” більшість екзегетів (тлумачів Святого Письма) вбачає символіку на Люцифера (“Люцифер” – латиною Денниця, Син зорі) – падшого ангела, який був Херувимом помазаним благодаттю на служіння, але через торгівлю серця свого став ворогом і супротивником Богові (“диявол” – наклепник, ошуканець; “сатана” – ворог, супротивник), – див. Єзекіїля, 28.1–19.
Назви міст Тир і Сидон промовляють самі за себе. “Тир” – означає скеля, висоти торгівлі в серці людському, узгір'я підміни істинних цінностей на земне багатство, що точить його міль та іржа. “Сидон” – риболовство, духовна країна, що захоплює в рибальські сіті омани багатства світу цього душі людські. І в цих-то “землях”, в цих “містах”, у цьому суспільстві язичеському зустрічає Господь жінку хананеянку.
Ханаан – син Хама, ім’я його перекладається як раб, купець (знову ж таки рабство гріха і торгівля істиною). Жінка хананеянка уособлює собою життя людини, яка проміняла віру на ідолопоклонство, на поклоніння “людській пожадливості та зажерливості, що вона – ідолослуження”, – див. Послання апостола Павла до Колосян, 3.5. А відтак і стала рабою гріха.
І мучиться тяжко дочка її – чуттєвий світ цієї людини, – і страждає вона, бо горить в демонському вогні ненаситності. Знемагається від страху, болю, хвороб; терпить муки душевні та тілесні, позаяк “сластолюбством купила собі пошкодження”, – як мовить святий Григорій Богослов. І точить душу її “невсипуща черва” незадоволення собою, своїм життям, бо не має така людина щастя, адже щастя – це насамперед задоволення духовних, а тоді вже й фізичних потреб людини. І страждає вона у цьому геєнському вогні, і мучиться в шеолі (у пеклі духовному), де темрява зовнішня. Де морок незнання Бога, небачення шляху, і правди, і життя: шляху до царства духовного, до царства благодаті, простою мовою – до щастя. І доля її – тільки плач та безсилля щось змінити, і скрегіт зубовний через злість на себе й оточуючих.
Але “Як тривога – то до Бога”. І людина, яка все життя вважала себе невіруючою, усе життя приносила жертви божкам світу цього – земним цінностям: владолюбству, гордості, честолюбству, насильству та користолюбству, – коли нестерпним стає її життя, звертається до Бога! Починає волати: “Господи! Якщо Ти є!..” Проте дуже важко їй пробитися крізь терня серця свого до Господа, важко відкрити двері і впустити Його. Увесь досвід життєвий язичника та атеїста противиться поруху до віри. Тому-то й каже Господь: легше відкрити свої серця тим, хто хоча й занечистився, і блудить з язичництвом, але усе-таки вихований у вірі, має в серці своєму віру в Єдиного Бога. “Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїлевого...” (Тут “дім Ізраїлів” – церква, громади віруючих, хай і невірних, загинулих для Бога, як той блудний син.) Я прийшов насамперед до тих, хто належить до народу віри, хоча й заблукав, і спокусився світом, і занечистив віру свою. Саме цих заблудлих синів і дочок у першу чергу Я маю привести до Отця, щоб “хоч були вони мертві – та ожили, пропали – та знайшлися...” (див. Від Луки, 15.11–32).
І тут, як бачимо, розпач цієї нещасної жінки, цього нещасного життя, дає їй поштовх до самозречення – до віри, якій можуть позаздрити й деякі “сини Ізраїлеві”! Ми бачимо тут покаяння, надію на спасіння, крик душі й смиренне благання: “Так, Господи!..” І Господь, побачивши віру її, відповідає: “Хай буде тобі, як ти хочеш...”
Сказав Господь до роду лукавого та перелюбного фарисеїв від релігії: “Рід лукавий і перелюбний шукає ознаки – та ознаки йому не дадуть, окрім ознаки пророка Йони... Ніневітяни (ті, хто був войовничим матеріалістом. – Авт.) стануть на суд із цим родом (твердошиїх та кам'яносердих синів духовного Ізраїля. – Авт.), – і осудять його, вони-бо покаялись через Йонину проповідь. А тут ото Більший, ніж Йона! Цариця з півдня (представники світу, які не задовольняються матеріальними “стручками, що їдять їх свині”, шукають істину. – Авт.) на суд стане з родом оцим, – і засудить його, бо вона з кінця світу прийшла Соломонову мудрість послухати, а тут ото Більший, аніж Соломон!” (Від Матвія, 12.38-42).
Сьогоднішнє Євангеліє для нас і про нас, дорогі “сини Ізраїлеві”. Пам’ятаймо, прийшов Христос найперше до нас з вами. Тому вважаймо, щоб не сталося бува і з нами так, що “перші стануть останніми, а останні – першими...”
Не будьмо ж останніми.
І НЕ ПРОРВЕТЬСЯ НЕВІД...
В неділю вісімнадцяту по П’ятидесятниці на літургії читається Євангеліє від Луки:
“І сталося, як тиснувся натовп до Нього (до Христа. – Авт.), щоб почути Слово Боже, Він стояв біля озера Генісаретського. І Він побачив два човни, що стояли край озера. А рибалки, відійшовши від них, полоскали невода. І Він увійшов до одного з човнів, що був Симонів, і просив, щоб він трохи відплив від землі. І Він сів, та й навчав народ із човна. А коли перестав Він навчати, промовив до Симона: «Попливи на глибінь, – і закиньте на полов свій невід». А Симон сказав Йому у відповідь: «Наставнику, – цілу ніч ми працювали, і не вловили нічого, – та за словом Твоїм укину невода». А зробивши оце, вони безліч риби набрали – і їхній невід почав прориватись... І кивали вони до товаришів, що були в другім човні, щоб прийшли помогти їм. Ті прийшли та й наповнили обидва човни, – аж вони стали потопати. А як Симон Петро це побачив, то припав до колін Ісусових, кажучи: «Господи, – вийди від мене, бо я грішна людина!» Бо від полову риби, що зловили вони, обгорнув жах його та й усіх, хто з ним був, також Якова й Івана, синів Зеведеєвих, що були спільниками Симона. І сказав Ісус Симонові: «Не лякайсь, – від цього часу ти будеш ловити людей!» І вони повитягали на землю човни, покинули все, – та пішли вслід за Ним” (Лк. 5.1–11).