Про що йдеться в сьогоднішньому Євангелії? Чи просто про буквально-історичний факт ловитви апостолами риби? Безумовно ж, ні. Необхідно пам’ятати, що за кожною буквою, за кожним значком Писання лежить глибокий духовно-символічний зміст. Як вчить святий отець Церкви Григорій Ниський, Писання є тільки символ, що вказує на духовну реальність, тому то і недостатнім, і обманливим є юдейське буквальне розуміння Писання. “Тлумачення написаного, як воно уявляється на перший погляд (тобто буквальне, поверхневе. – Авт.), якщо не буде зрозуміле належним чином (як духовний символ. – Авт.), часто продукує [дію, розуміння] протилежне життю, явленому Духом”, – говорить св. Григорій.
Сказав Господь: “Тож ідіть, і навчіть всі народи, хрестячи їх в Ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, навчаючи їх зберігати все те, що Я вам заповів” (Мф. 28.19-20). Це заповіт Господній Церкві: навчити, охрестити, і продовжувати навчати в лоні церковному. Чи так уже зрозуміле це завдання сьогоднішнім учням Христовим? Чи сьогоднішні “рибалки” – учні Господні (я маю на увазі в першу чергу духовенство традиційних релігійних конфесій) – “ловлять людей”? Чи належним чином закидається невід в глибини того моря, що суть “народи та люди, і племена та язики” (див. Об. 17.15)? Чи проводиться в православ’ї (а мені, як православному священнослужителю, легше говорити саме про нього) на належному рівні широкомасштабна місійна робота? Чи не назріла необхідність впровадження на наших теренах повторної, нової євангелізації? І чи не ведеться вона уже де-факто “рибалками” з протестантських “човнів”?
“Тож ідіть і навчайте!..” Слово Боже – це і є та сіть, той невід, що виловлює із глибин моря людських пристрастей душі тих, хто зморений марною працею, про яку Екклезіаст: “Марнота марнот, і все марнота...” І якщо не лінуються рибалки закидати це Мереживо – то й не вертається воно порожнім! Треба лишень слухати голос Божий: “Отож ідіть...” Слухати і виконувати, бо віра без діл мертва. Необхідно докласти зусиль, наблизитись до Господа не тільки устами своїми, але й серцем. Треба працювати. Причому працювати не “вночі”, не в темряві незнання, а при світлі розуміння істини, у білий день бачення того шляху, яким повинна йти Церква до Божого краю. І якщо засяє цей день в серцях усіх служителів церкви, то обов'язково вернеться невід наповненим безліччю риби. І не прорветься Невід!..
“Я проходив край поля людини лінивої, та край виноградника недоумкуватого, – і ось все воно позаростало терням, будяками покрита поверхня його, камінний же мур його був поруйнований...
І бачив я те, і увагу звернув, і взяв я поуку собі: Ще трохи поспати, подрімати ще трохи, руки трохи зложити, щоб полежати, – і приходить, немов мандрівник, незаможність твоя, і нужда твоя, як озброєний муж!..” (Прип. 24.30-34).
ВЕРШИНА ВЧЕННЯ
В неділю дев'ятнадцяту по П’ятидесятниці читаємо уривок з Нагірної проповіді:
“І як бажаєте, щоб вам люди чинили, так само чиніть їм і ви.
А коли любите тих, хто любить вас – яка вам за те ласка? Люблять бо й грішники тих, хто їх любить. І коли добре чините тим, хто добро чинить вам, – яка вам за те ласка? Бо те саме і грішники роблять. А коли позичаєте тим, що й від них сподіваєтесь взяти, – яка вам за те ласка? Позичають бо й грішники грішникам, щоб одержати стільки ж. Тож любіть своїх ворогів , робіть добро, позичайте, не ждучи нічого назад, – і ваша за це нагорода велика буде, і синами Всевишнього станете ви, – добрий бо Він до невдячних і злих! Будьте ж милосердні, як і Отець ваш милосердний!“ ( Євангеліє від Луки, 6 розділ, 31 – 36 вірші ).
Проповідь на горі – це неперевершений шедевр проповідництва. Казання жодного проповідника як до, так і після неї, не можуть зрівнятися з цією вершиною Вчення. Тут в доступній формі, словами, зрозумілими усім – від неписьменного галілейського рибалки до академіка наших днів, – викладена вся суть вчення Ісуса Христа.
Уривок, що його ми читаємо сьогодні, без перебільшення можна назвати вінцем релігійної думки. На той час у світі існувало багато релігій та різноманітних філософій, які тією чи іншою мірою намагалися наблизитися до Істини. Серед них вчення Лао-Цзи, який в своїх працях (учення цього китайського філософа викладене в його книзі “Дао де цзин” – “Про шлях до доброчесності”) піднімається до усвідомлення існування Єдиного Творця, і закликає до містичного споглядання Бога (Якого він називає Дао – Шлях) через самозаглиблення і духовне очищення. Це і вчення ще одного китайського учителя, Конфуція (майже 551 р. до Різдва Христового), який зробив першу в історії людства спробу побудови незалежної від релігії людської моралі, оголосивши найвищою цінністю земне існування, і вбачаючи спасіння в усталеному суспільному режимі.
Існувала на той час і давньогрецька філософія. Тут і Геракліт (540 – 470 роки до Р. Х.), який вперше назвав вселенський закон Логосом (Словом, Думкою, Законом, Розумом), хоча й будував теологію не відділяючи Божественного від природи. Тут і Сократ (майже 470 – 399 років до Р. Х.), який почав шукати істину не в природі, а в людині, побачивши в ній відбиток духовного Божественного принципу. Тут, нарешті, й Платон (427 – 347 до Р. Х.), який прозрів вищий духовний світ, де людина знаходить свою Небесну Батьківщину.
В далекій Індії гуру (вчителі) брахманізму закликають до зречення світу та озброєння методами споглядання і йоги, відкидаючи усе, чим живуть люди: як ненависть, так і любов, як зло, так і добро. Там же, в Індії, шириться нова релігійна течія, пов’язана з ім’ям Крішни Васудеви (VI ст. до Р. Х.). Пам’ятником вчення Крішни є Бхагавад-Гіта (“Пісня Господа“), в якій релігійна думка сягає уже необхідності піднятися на висоти любові, благоговіння, віри, хоча це лише окремі вогники в мороці язичницької ночі. В 563 році до народження Ісуса поблизу Гімалаїв на кордоні Непалу народжується Сіддхарта Гаутама, відомий нам як Будда (Просвітлений), який згодом проголосить спасіння головною метою релігії, і розробить вісім кроків-ступенів для досягнення найвищого просвітлення, “нірвани”.
І, нарешті, Заратустра (грецькою – Зороастр), з його “іранською біблією“ Авестою, який дійшов до усвідомлення Єдиного Бога – Творця Всесвіту, до необхідності встановлення на землі істини, миру та справедливості, але шлях досягнення цього він бачив один – насилля.
Як видно, багато різноманітних релігій та вчень існувало, та й існує донині на землі. Але жодне вчення не піднялося до тієї висоти: “Любіть своїх ворогів!” Як зазначає блаженної пам’яті отець Олександр Мень:
“Протягом століть люди пройшли незліченну кількість доріг та стежинок; вони випробували і зважили майже усе... від світозаперечуючої містики до богозаперечуючого матеріалізму. І лише тоді, коли шляхи ці були пройдені і пошуки вичерпано, настала, кажучи біблейською мовою, «повнота часу»... Не людською, а Божественною вісткою увійшла Євангелія в потік історичного буття. Вона підкорила багатьох, а для декого так і залишилась спокусою чи безумством. Деякі, прийнявши її, потім відступилися. Але іти світові було, по суті, уже нікуди. Залишалося лише знову і знову повторювати блукання, які захоплювали дух людини в дохристиянські часи. Відхід від Христа насправді означає повернення до Будди чи Конфуція, Заратустри чи Платона, Демокрита чи Епікура”.
Вершина Божого вчення... Чи спромоглися ми, насправді, піднятися хоча б трішки вище підніжжя цієї гори? Чи спромоглися дійсно возлюбити хоч би брата свого, не кажучи вже про ворога? Коли прийде Господь – чи знайде Він віру на землі?..