А якщо так, якщо наше життя таки кровоточить ось уже 12 років (12 – число повноти людської натури), то чи не час нам зрозуміти, що досить уже надіятися на синів і на князів людських, бо в них немає спасіння!? Чи не час уже не лише устами, а й усім серцем наблизитись до Єдиного Лікаря душ і тіл наших? Чи не час, “підійшовши ззаду”, доторкнутись до краю одежі Його, до праведності Христової ? Ззаду, бо хто став з Господом на прю і залишивсь живим? Ззаду, бо Він попереду – а ми за Ним. Він – Бог, а ми – народ віри. Він – Учитель, а ми – учні Його. Він – Отець, а ми – діти Божі, сини Божі по благодаті Христовій. Він – Христос, а ми – християни! І тоді-то очистимось! І тоді уздоровимось. І тоді сила Господня ввійде в наше життя, і хвилі тієї припиниться кровотеча. І почуємо із уст Того, що Йому на Ім’я Спас душ наших: “Віра спасла тебе! Іди з миром!” І не буде вже сорому й страху, але праведність, і мир, і радість у Дусі Святім.…
ХТО МІЙ БЛИЖНІЙ?
В двадцять п'яту неділю по П’ятидесятниці читається в храмах притча про милосердного самарянина:
“І підвівсь ось законник один, і сказав, Його [Ісуса] випробовуючи: «Учителю, що робити мені, щоб вічне життя осягнути?» Він же йому відказав: «Що в Законі написано, як ти читаєш?» А той відповів і сказав: «Люби Господа Бога свого всім серцем своїм, і всією душею своєю, і всією силою своєю, і всім своїм розумом, і свого ближнього, як самого себе». Він же йому відказав: «Правильно ти відповів. Роби це, і будеш жити».
А той бажав сам себе виправдати, та й сказав до Ісуса: «А хто то мій ближній?» А Ісус відповів і промовив:
«Один чоловік ішов з Єрусалима до Єрихону, і попався розбійникам, що обдерли його, і завдали рани, та й утекли, покинувши ледве живого. Проходив випадком тією дорогою священик один, побачив його, – і проминув. Так само й Левит (левит в старозавітній церкві – нижчий ступінь священства, як сьогодні диякон) надійшов на це місце, поглянув, – і теж проминув.
Проходив же там якийсь самарянин ...”
Самаряни були ворогами юдеям (євреям). Історія цього ворогування стара. Ще в 931 році до різдва Христового, після смерті царя Соломона, єдина держава Ізраїль розділилась на дві частини. Одну очолив бунтівний колишній слуга Соломона Єровоам, до якого приєдналися десять колін Ізраїлевих, найчисельніше з яких було коліно Єфремове. Вони і створили собі державу, назва якої залишилась Ізраїль, але столицею обрали місто Самарію.
Два інших коліна – Юди (найчисельніше) та Веніаміна – об’єдналися під проводом сина Соломонового – Ровоама в іншу державу, назва якої стала Юдея, але столиця збереглася стара – Єрусалим.
Народ Ізраїля постійно осквернявся ідолопоклонством, і в 721 році до Р.Х. Господь допустив, щоб ассирійський цар Саргон вивів у полон десять занечищених колін, на місце яких були заселені язичницькі племена. Ці приходьки, змішавшись із невеликою кількістю тих, які залишилися, асимілювались, і утворили нову адміністративну область Палестини – Самарію.
Самаряни засвоїли основні релігійні ідеї ізраїльтян – віру в Єдиного Бога, П’ятикнижжя Мойсея, але не залишили при цьому служіння й своїм поганським богам. Таким чином, релігія самарян стала сумішшю істини з язичеською обрядовістю, тому євреї вважали їх за язичників, навіть гірше язичників, не приймали їх до спілкування і не мали з ними ніяких зносин. Непримиренне ворогування утворило глибоку прірву між обома народами...
“ Проходив же там якийсь самарянин , та й натрапив на нього і, побачивши, змилосердився. І він підійшов, і обв’язав йому рани, наливши оливи й вина, потому його посадив на худобину власну, і приставив його до гостиниці, та й клопотався про нього. А другого дня, від’їжджавши, вийняв два динарії та й дав їх господареві, й проказав: «Заопікуйся ним, а як більше що витратиш, – заплачу тобі, як вернуся».
Котрий же з цих трьох – на думку твою – був ближній тому, хто попався розбійникам?» А він відказав: «Той, хто вчинив йому милість». Ісус же сказав йому: «Іди, і роби так і ти!” ( Євангеліє від Л уки, 10 розділ, 25 – 37 вірші ).
Про що ця притча? Ця притча про те, як свого ворога зробити своїм ближнім.
Сказав Господь: “Любіть і ворогів своїх”. Самарянин був ворогом нещасному юдеєві, проте він воістину став йому ближнім. Ближчим навіть, аніж священик і левит, які більше за інших зобов’язані були виконувати закон Божий – закон любові. Притча про милосердного самарянина показує нам, що для виконання заповідей Господніх немає відмінностей між людьми ні релігійних, ні конфесійних, ні національних, ні соціальних: усі люди в цьому відношенні повинні бути рівними для нас. Усі, хто потребує нашої допомоги, є нашими ближніми. І навіть коли допомоги потребує наш ворог, то, возлюбивши його, ми робимо його своїм ближнім.
Насправді в житті є тільки дві дороги. Одна – з Єрихону в Єрусалим, це дорога праведника. Бо Єрусалим – то місто Правди, “місто Святе” (Книга пророка Неємії, 11.1), “місто великого Царя, місто нашого Бога“ (Псалом 47, 2 – 3 вірші).
Інша ж дорога – дорога грішників – це дорога з Єрусалиму в Єрихон. Біблійною мовою Єрихон – місто язичеське, місто служіння “лихій пожадливості та зажерливості, що суть ідолослуження” (Послання апостола Павла до колосян, 3.5). І на цій дорозі обов’язково підстерігають нас розбійники як духовні, так і фізичні, що обдирають нас і завдають нам тяжких ран.
І коли, не дай Бог, зіб’ємось ми з істинного шляху праведності й упадемо в руки розбійників, то горе нам, якщо не натрапить на нас отой “милосердний самарянин”. Якщо не обв’яже наші рани, помазавши їх оливою милосердя та вином істини, що лікують від усілякої недуги духовної й фізичної, змінюють розум та звеселяють серце наше.
Хочу завершити цю статтю словами єпископа Аверкія: “Не на людей нам треба дивитися, а на власне своє серце, щоб не було в ньому холодності жерця та левита, а було милосердя самарянина. Якщо будеш розсудком розрізнювати поміж ближніми і не ближніми, то не уникнеш жорстокої холодності до людей, і будеш проходити повз нещасних, що потребують твоєї допомоги...
Милосердя – ось умова успадкування вічного життя...”
СУЄТА СУЄТ…
В двадцять шосту неділю по П’ятидесятниці читають у православних храмах Євангеліє від Луки:
“І Він [Христос] розповів їм [народові] притчу, говорячи: «В одного багача гойно (гарно. – Авт.) нива вродила була. І міркував він про себе й казав: «Що робити, що не маю куди зібрати плодів своїх?» І сказав: «Оце я зроблю, – порозвалюю клуні свої, і просторіші поставлю, і позбираю туди пашню (збіжжя. – Авт.) свою всю та свій достаток. І скажу я душі своїй: «Душе, маєш багато добра, на багато років складеного. Спочивай, їж та пий, і веселися!» Бог же до нього прорік: «Нерозумний, – ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготував?»… Так буває з тим, хто збирає для себе, та не багатіє в Бога” (Лк. 12.16–21).