Выбрать главу

Так буває з кожним, хто в Бога не багатіє! Як і все, що написано в Святому Письмі, ці слова – живе Слово Боже для нас. “Бо Боже Слово живе та діяльне, гостріше від усякого меча обосічного, – проходить воно аж до поділу душі й духа, суглобів та мозків, і спосібне судити думки та наміри серця” (Євр. 4.12). Ця притча – слово-попередження, слово-застереження для кожного із нас. Як часто ми, забуваючи про небесне, нехтуючи духовними скарбами, усі сили свої покладаємо на здобуття лише земних благ. Як часто ми, засліплені оманою багатства світу цього, покладаємо життя своє на вівтар мамони – духа користолюбства – забуваючи слова Господні: “Не складайте скарбів собі на землі, де нищить їх міль та іржа, і де злодії підкопуються й викрадають. Складайте ж собі скарби на Небі, де ні міль, ні іржа їх не нищить, і де злодії до них не підкопуються та не крадуть. Бо де скарб твій, – там буде й серце твоє!” (Мф. 6.19–21).

Де скарб твій – там буде й серце! То де ж наші скарби? Чи на небі? Чи в сфері духа? Як узнати? А дуже просто: “Бо чим серце наповнене, те говорять уста” (Мф. 12.34). Про що говоримо ми удома, на роботі, в громадському транспорті? Прислухаймось… Може, про духовні речі? Може, вияснюємо той чи інший вірш із Писання? Може, ділимось один з одним власним духовним досвідом? Може, шукаємо шляхи духовного удосконалення? Заклопотані проблемою духовного зростання? Про тіло чи про душу дбаємо, клопочемось, переживаємо? “Бо ті, хто ходить за тілом, думають про тілесне, а хто за духом – про духовне. Бо думка тілесна – то смерть, а думка духовна – життя і мир; думка бо тілесна – ворожнеча на Бога, бо не кориться законові Божому, та й не може. І ті, хто ходить за тілом, не можуть догодити Богові” (Рим. 8.1–8).

Думка тілесна – ворожнеча на Бога. Які страшні слова! Не приведи, Господи, стати ворогом Бога Живого. “Бо знаємо Того, Хто сказав: «Мені помста належить, Я відплачу, говорить Господь». І ще: «Господь буде судити народа Свого»! Страшна річ – упасти в руки Бога Живого!” (Євр. 10.30–31).

Господь буде судити… “Бо великий день Господа й вельми страшний, і хто зможе його перенести?” (Йоїла, 2.11). Нерозумний! Ночі цієї ось душу твою зажадають від тебе, і кому позостанеться те, що ти був наготував? Кому залишиться твоя посада, твій авторитет, твої звання, дім, їжа, одяг, машина, дача, земля? Для чого жив? Для чого коптив небо? Де скарб твій? Що придбав? Кому віддаси? Дітям? Все життя їв, спав, пив, спорожнювався від з’їденого й випитого... Для чого? Щоб діти твої ще більше їли, спали, пили і спорожнювалися? А внуки – ще більше? А правнуки – ще?.. Тоді “порох ти, – і до пороху вернешся”. Та й цим не дуже тішся, бо насправді не знаєш, кому передаси й земні добра свої. “Бо людині, що перед лицем Його добра, дає Він премудрість, і пізнання, і радість; а грішникові Він роботу дає, щоб збирати й громадити, – щоб пізніше віддати тому, хто добрий перед Божим лицем…” (Еккл. 2.26).

Про марноту зусиль людини, “яка не в Бога багатіє”, чудово сказав Екклезіаст. І не мені тут щось додавати…

“Поробив я великі діла: поставив для себе доми, задля себе садив виноградники, запровадив для себе садки та гаї, і понасаджував в них усіляких дерев овочевих (плодових. – Авт.). Наробив я для себе ставів, щоб поливати із них ліс дерев, що виростали. Набував я для себе рабів та невільниць, були в мене й домівники (домашня челядь. – Авт.). А худоби великої та худоби дрібної було в мене більше, ніж у всіх, що в Єрусалимі до мене були! Назбирав я собі також срібла та золота, і скарбів царів та провінцій (з усіх областей. – Авт.), завів я собі співаків та співачок, і всякі приємнощі людських синів, жінок-наложниць. І звеличувавсь я усе більше та більше, над усіх, що в Єрусалимі до мене були, моя (людська, житейська. – Авт.) мудрість стояла також при мені. І всього, чого очі мої пожадали, я їм не відмовлював: я не стримував серця свого від жодної втіхи, бо тішилось серце моє від усякого труду мого… Та коли я звернувся до всіх своїх чинів (діл. – Авт.), що їх поробили були мої руки, і до труду, що я потрудився був, роблячи, – й ось усе це марнота (суєта. – Авт.) та ловлення вітру…

І зненавидів я ввесь свій труд, що під сонцем трудився я був, – бо його позоставлю людині, що буде вона по мені, а хто знає, чи мудрий той буде чи нерозумний, хто запанує над цілим трудом моїм… Ось чому зневірилось моє серце в усім моїм труді, що чинив я під сонцем… Бо буває людина, що трудиться з мудрістю, зо знанням та із хистом, та все полишає на долю людині, яка не трудилася в тому: марнота й оце й зло велике! Та й що має людина зо всього свойого труда та із клопоту серця свого, що під сонцем працює вона? Бо всі дні її – муки, а смуток – робота її, і навіть вночі її серце спокою не знає, – теж марнота й оце!..” (Еккл. 2.4–11, 18–23).

СКОРЧЕНА

У двадцять сьому неділю по П’ятидесятниці читається Євангеліє від Луки:

“І навчав Він [Христос] в одній з синагог у суботу. І ось там була одна жінка, що вісімнадцять років мала духа немочі, і була скорчена, і не могла ніяк випростатись. А Ісус, як побачив її, то покликав до Себе. І сказав їй: «Жінко, – звільнена ти від недуги своєї». І Він руки на неї поклав, – і вона зараз випросталась, – і стала славити Бога!..” (Від Луки, 13 розділ, 10–17 вірші).

Як вчить Григорій Ниський, “тіло Писання”, ніби завіса, часто затуляє “Славу, що вона заховується в Писанні”. “Якщо зняти тілесний покров слова, то те, що залишається, є Господь, Життя і Дух...”, – говорить святий отець Церкви. Отож, давайте знімемо “тілесний покров”, і поглянемо на цю історію очима “здатних служителів Нового Заповіту – не букви, а духа” (Друге послання апостола Павла до коринфян, 3 розділ, 6 вірш).

Що символізує собою в біблійній мові жінка? Жінка є символом життя, чуття і Церкви. Чоловік, відповідно – віри, розуму, Христа. В одній із проповідей я вже торкався цієї сторони біблійної символіки, і сьогодні хочу лише нагадати основні положення. Ім’я першої жінки, згадане в Біблії, – Єва, що означає “життя”. Дійсно, жінка уособлює собою життя – саме через жінку життя продовжується в дітях. Чоловік з часів Адама головує в сім’ї, а основна функція голови – бути саме вмістилищем розуму. Чоловік повинен бути “главою сімейства”, охоронцем віри. І недаремно функції жерця, священика, патріарха покладалися виключно на чоловіків. Якщо ми поглянемо на людську натуру з точки зору психології, то побачимо, що чоловічий розум об’єктивно більш аналітичний, логічно мислячий, аніж жіночий. Тут мова про так званий менталітет – розумовий характер людини. І менталітет чоловіка й жінки, природно, різниться. Жінка – емоційніша, більш чутлива, аніж чоловік. Як приклад, можна навести таку ситуацію: якщо сім’я йтиме понад прірвою, і дитина, послизнувшись, зірветься, то мати, не замислюючись, кинеться за нею у безодню. Батько певно не кинеться. І не тому, що не любить свою дитину, а тому, що чоловічий розум аналітичніший. Він одразу проаналізує ситуацію й зрозуміє, що, метнувшись у прірву, і дитину не врятує, і сам загине. Жінка ж швидше так аналізувати не буде, бо свідомість її більш емоційна, і чуття її у той момент вірогідно переважать голос розуму. Можна навести ще багато прикладів на зразок того, що чоловіки віддадуть перевагу шахам чи кросвордам перед “сльозоточивими” телесеріалами, але, на жаль, наш час є обмеженим. Відтак, повернемось до біблійної символіки.

Отже, як бачимо, чоловік в біблійній мові уособлює розум, жінка – чуття; чоловік – віру, жінка – життя; чоловік – Христа, жінка – Церкву. Останнє положення, зокрема, підтверджується безпосередньо цитатою із Послання апостола Павла до ефесян: “Покине тому чоловік (тут – муж віри, віруюча людина взагалі, – Авт.) батька й матір (старе розуміння сенсу буття, стару віру в пріоритет матеріального над духовним – “батько”; і старе, гріховне життя невіруючої людини – “матір”, згадаймо 50-й Псалом: “Бо в гріхах породила мене мати моя...”, – Авт.), і пристане до дружини своєї (до нового життя у лоні церковному, – Авт.), – і будуть обоє вони одним тілом. Ця таємниця велика, – а я говорю про Христа та про Церкву!” (До ефесян, 5.31–32). Тож тепер зрозумілішими стають вірші Святого Письма. І коли ми читаємо: “Дружини, коріться своїм чоловікам”, – то розуміємо, що мовою символів ця фраза звучить так: нехай життя наше завжди підкоряється вірі, чуття – розуму, церква – Христу. А символіка слів, що жінка у церкві “нехай покривається”, а “чоловік покривати голови не повинен” (див. 1 Кор. 11.1–16) – розкривається ясно й просто: життя повинно покриватися вірою, чуття – розумом, а церква – Христом. Віра ж і розум наші мусять бути відкритими, бо “Хто Мене [Христа, віру, істину] відцурається перед людьми, того й Я відцураюсь перед Небесним Отцем Моїм” (див. Матвія, 10.33).