Але повернімось до сьогоднішнього Євангелія. То хто ж та жінка, що “має духа немочі”, зігнулась до землі, бачить тільки земне, дольнє, втупила очі свої в прах і болото матеріального життя і “ніяк не може випростатись”? Чи не життя це наше? Чи не ярмом марнот світу цього, чи не “сатанинськими путами” прокляття гріха зв’язане воно, хоча й є “дочкою Авраамовою” (бо ж “віруємо, Господи, поможи недовірству нашому”)? Чи ж не вісімнадцять років мучимося ми, маючи віру й очікуючи нового, щасливого життя (18=10+8, де 10 – віра в Бога, бо 10 Заповідей – закон Божий, воля Божа; а 8 – початок нового тижня, нової седмиці, очікування нового етапу в житті), але забуваємо, що “віра без діл – мертва!” (Послання апостола Якова, 2 розділ, 26 вірш)? Чи ж не “в синагозі перебуваємо в суботу” – ходимо до церкви, молимось, ставимо свічки, проте залишаємось “скорченими”, бо як та неплідна смоківниця, не даємо плоду милосердя та богопізнання, не відкриваємо двері серця свого для дієвої віри – віри, що чинна любов’ю?
“Яка користь, брати мої, коли хто говорить, що має віру, але діл не має? Чи може спасти його віра?.. Так само й віра, коли діл не має, – мертва в собі! (Якова 2.14–17).
БАГАТА ВЕЧЕРЯ
В двадцять восьму неділю по П’ятидесятниці читаємо притчу про багату вечерю:
“Один чоловік спорядив був велику вечерю і запросив багатьох. І послав він свого раба часу вечері сказати запрошеним: «Ідіть, бо вже все наготовано». І зараз усі почали відмовлятися. Перший сказав йому: «Поле купив я, і маю потребу піти та оглянути його. Прошу тебе, – вибач мені!» А другий сказав: «Я купив собі п’ять пар волів, – і йду спробувати їх. Прошу тебе, – вибач мені!» І знов інший сказав: «Одружився ось я, і через те я не можу прибути». І вернувся той раб і панові своєму про все розповів. Розгнівавсь господар тоді, та й сказав до свого раба: «Піди швидко на вулиці та на завулки міські, і приведи сюди вбогих, і калік, і сліпих, і кривих». І згодом раб повідомив: «Пане, сталося так, як звелів ти, та місця є ще». І сказав пан рабові: «Піди на дороги й загороди, та й силуй прийти, щоб наповнився дім мій. Кажу бо я вам, що жоден із запрошених мужів тих не покуштує моєї вечері... Бо багато покликаних, та вибраних мало!” ( Євангеліє від Луки, 14 розділ, 16–24 вірші ).
Хто Той Господар, Який спорядив для нас велику вечерю благодаті Своєї? Хто запрошує нас до розкішного “столу”, основою якого є премудрість Слова Божого, що дає нам ключ до щастя в цьому віці та у віці майбутньому? Хто Той Щедрий і Милостивий, Який “проживає не в храмах, рукою [людською] збудованих, і не вимагає служіння рук людських, ніби в чомусь Він мав би потребу, бо Сам дає всім і життя, і дихання, і все” (див. Дії святих апостолів, 17.24–25)? Хто кличе до духовної трапези з Собою? Хто стоїть під дверима наших сердець і стукає: “Коли хто почує Мій голос і двері відчинить, Я до нього ввійду, і буду вечеряти з ним, а він зо Мною” (Об’явлення Івану Богослову, 3.20)? Безумовно, це – Господь! Це Він – джерело мудрості.
Співає Давид: “Господь – то мій Пастир, тому в недостатку не буду, – на пасовиськах зелених оселить мене, на тихую воду мене запровадить... Ти передо мною трапезу зготовив при моїх ворогах, мою голову Ти намастив був оливою, моя чаша – то надмір пиття. Тільки добро й милосердя мене супроводити будуть по всі дні мого життя, а я пробуватиму в домі Господньому довгі часи” (Псалом 22). І вторує йому премудрий Соломон: “Мудрість свій дім збудувала, сім стовпів своїх витесала. Зарізала те, що було на заріз, змішала вино своє, і трапезу свою приготувала. Дівчат своїх вислала, і кличе вона на висотах міських: «Хто бідний на розум – хай прийде сюди», а хто нерозумний, говорить йому: “Ходіть, споживайте із хліба мого, та пийте з вина, що його я змішала. Покиньте глупоту – і будете жити, і ходіте дорогою розуму!” (Приповісти Соломона, 9.1–6).
Кого закликають раби Господа нашого, пророки – посланці й вісники Його? До кого гукають? До церкви, а точніше до церков – до всього релігійного світу: “Кричи на все горло, не стримуйсь, свій голос повищ, мов у сурму, й об’яви ти народові Моєму про їхній переступ...” (Книга пророка Ісаї, 58.1); “Хто має вухо, хай чує, що Дух промовляє Церквам!” (Об’явлення, 3.22). Цей заклик до всіх званих, до всіх запрошених, до всіх віруючих, особливо ж – до пастирів церкви, які покликані бути вісниками Господніми, є найпершими званими на бенкет Слова Божого, адже “Уста священика знання стережуть, та Закона шукають із уст його, бо він ангел (грецькою – вісник. – Авт.) Господа Саваофа” (Малахії, 2.7).
Та чи чуємо ми заклик Божий? Чи поспішаємо на цю “агапу” (грецькою – вечерю любові), як поспішали на неї вірні в апостольські часи: “І вони перебували в науці апостольській, та в спільноті братерській, і в ламанні хліба (в дослідженні Писання, у висвітленні й виконанні волі Божої. – Авт.), та в молитвах. І був острах у кожній душі... А всі віруючі були вкупі, і мали все спільним... І кожного дня перебували вони однодушно у храмі (перетворивши серця свої на храмину Господню; і церква була тоді воістину нерукотворним храмом, де царював Святий Дух любові, Дух милосердя й богопізнання. – Авт.), і, ломлячи хліб по домах, поживу приймали (духовну поживу Слова – віри – благодаті. – Авт.) із радістю та в сердечній простоті, вихваляючи Бога та маючи ласку в усього народу...” (Дії, 2.42–47).
А може, одні купили “поле” (паству, поле діяльності), і за требами не мають часу відкрити недільну школу для дітей чи біблійні курси для дорослих? А інші, вищого рангу, купили собі “волів” – стоять над священиками, наглядають за пресвітерами (“єпископ” грецькою – наглядач, той, хто назирає), і за адміністративними клопотами не мають часу звернути увагу на місійно-просвітницьку діяльність церкви? А може, всі ми одружились кожен зі своєю конфесією, занурились у зовнішньо-обрядове життя власних громад, і, як та Марфа, “турбуємося і журимося про багато чого, хоча потрібно лише одне” – сісти (ствердитися) біля ніг (бажань, ходи) Ісусових, “та й слухати слова Його” (див. Від Луки, 10.38–42)?
Вважаймо, браття, бо прийдуть до тієї вечері “вбогі, каліки, сліпі і криві”, усі змучені й обпалені пекельним вогнем світу, – ті вбогі “Лазарі”, що харчуються кришками зі столів “багатих” на віру, знання, розуміння істини. І станеться, що перші стануть останніми, а останні – першими. Вважаймо, і як той старший синагоги Яір (“Яір” означає – Бог просвітлює), поспішімо до Христа, бо “не вмерло дівча (церковне життя), але спить” (див. Від Луки, 8.40–56). Вважаймо, щоб не почути нам оце гірке: “Багато кликаних, але вибраних – мало!..”
БЛАГОСЛОВИ, ДУШЕ МОЯ, ГОСПОДА!
В неділю двадцять дев'яту по П’ятидесятниці читаємо Євангеліє від Луки:
“І коли входив [Христос] до одного села, перестріли Його десять мужів, слабих на проказу, що стали здалека. І голос піднесли вони та й казали: «Ісусе, Наставнику, – змилуйсь над нами!» І, побачивши їх, Він промовив до них: «Підіть і покажіться священикам !» І сталось, коли вони йшли, то очистились... Один же з них, як побачив, що видужав, то вернувся, і почав гучним голосом славити Бога. І припав він обличчям до ніг Його, складаючи дяку Йому. А то самарянин був... Ісус же промовив у відповідь: «Чи не десять очистилось, – а дев’ять же де? Чому не вернулись вони хвалу Богові віддати, крім цього чужинця?» І сказав Він йому: «Підведися й іди: твоя віра спасла тебе!” (Лк. 17.12-19).