Отак, – у день посту свого ви чините волю свою, і всіх ваших робітників тиснете! Тож на сварку та заколот постите ви, та щоб кулаком бити нахабно... Тепер ви не постите так, щоб ваш голос почутий був на височині!
Хіба ж оце піст, що Я вибрав його, – той день, коли морить людина душу свою, свою голову гне, як та очеретина, і стелить верету та попіл? Чи ж оце називаєш ти постом та днем уподоби для Господа?
Чи ж оце не той піст, що Я вибрав його: розв’язати кайдани безбожності, пута ярма розв’язати й пустити на волю утиснених, і всяке ярмо розірвати? Чи ж не це, – щоб вламати голодному хліба свого, а вбогих бурлаків додому впровадити? Що як побачиш нагого, – щоб вкрити його, і не сховатися від свого рідного?
Засяє тоді, мов досвітня зоря, твоє світло, і хутко шкірою рана твоя заросте, і твоя справедливість ходитиме перед тобою, а слава Господня сторожею задньою! Тоді кликати будеш і Господь відповість, будеш кликати – і Він скаже: Ось Я! Якщо віддалиш з-поміж себе ярмо, не будеш підносити пальця й казати лихого, і будеш давати голодному хліб свій, і знедолену душу наситиш, – тоді-то засвітить у темряві світло твоє, і твоя темрява ніби як полудень стане, і буде Господь тебе завжди провадити, і душу твою нагодує в посуху, кості твої позміцняє, і ти станеш, немов той напоєний сад, і мов джерело те, що води його не всихають!..” (Ісаї 58.1 – 11).
Ось якого посту чекає від нас Господь! Ось якої жертви – милосердя! “Коли б знали ви, що то є: Милості хочу, а не жертви, то ви не судили б невинних”, – говорить Господь фарисеям (див. Мф. 12.7). “Милості хочу, а не жертви, і богопізнання більше від цілопалень”, – говорить Господь і фарисеям сьогоднішнього дня. Розв’яжіть кайдани безбожності: пізнайте Волю Мою, відкрийте серця свої для Світла Істини, і побачите, що Воля Моя в одному слові: Возлюби!
Розв’яжіть пута ярма гріховного! Доки будете під прокляттям? Доки будете роз’єднані зі Мною через жорстокосердя ваше? Доки будете кадити отим ідолам, що є людські пристрасті і пожадливості плоті? Усуньте із ваших сердець крайні шкірки! (див. Єремії 4.4), необрізані ось ваші вуха, і слухати уважно не можете ви, ось слово Господнє для вас стало посміхом! (див. Єремії 6.10).
Пустіть на волю утиснений дух свій, зв’язаний ярмом омани багатства віку цього, ярмом гордості та зарозумілості. Не підносьте свого пальця і не кажіть лихого. Та як же, коли “що лежить на серці – те говорять уста”. “Роде зміїний! Як ви можете мовити добре, бувши злі?“ (Мф. 12.34).
Вламайте голодному хліба свого. І не тільки буквального, фізичного. Поділіться і хлібом духовним – добрим словом, щирою, а не зверхньою порадою, розділіть радість свою з ближнім своїм. Введіть вбогих бурлаків в дім серця свого, зігрійте “блукаючих бідних“ теплом своєї душі.
А як побачите нагого – і не тільки буквально, а й духовно нагого – винного перед Богом і людьми, який не має одягу праведності, щоб прикрити ганьбу наготи своєї, – не відвертайтеся від нього, прикрийте провину його своїм одягом, своєю праведністю, не ховайтеся від свого рідного, як отой фарисей: “Дякую, Боже, Тобі, що я не такий, як інші люди: здирники, неправедні, перелюбні, або як цей митник...“ (див. Лк. 18.9 –14). Бо насправді вийде той духовно нагий митар більш виправданим, аніж ви...
Ось якого посту чекає від нас Господь! Великий піст розпочався. “Кричи на все горло, не стримуйсь, свій голос повищ, мов у сурму...“, – сказано в Ісаї. “Засурміть на Сіоні в сурму, здійміть крик на святій горі Моїй!..“ – гримить голос Господній в Йоіла (див. Йоіл 2.1). “Горе безпечним на Сіоні!..” – вторить Амос (див. Ам. 6.1).
Чи почуємо?
Великий Піст розпочався...
СХОДЖЕННЯ В НЕБО
У першу неділю Великого Посту читається в храмах Євангеліє від Івана:
“Наступного дня захотів Він (Христос. – Авт.) піти в Галілею. І знайшов Він Пилипа та й каже йому: «Іди за Мною!» А Пилип із Віфсаїди походив, із міста Андрія і Петра. Пилип Нафанаїла знаходить (Нафанаїл – вірогідно апостол Варфоломій, що про нього розповідають три євангелісти-синоптики. – Авт.) та й каже йому: «Ми знайшли Того, що про Нього писав був Мойсей у Законі й Пророки, – Ісуса, сина Йосипового, із Назарету». І сказав йому Нафанаїл: «Та хіба ж може бути з Назарету що добре?» (Назарет вважався незначним містечком, з якого не може вийти ані пророк, ані, тим паче, Месія. – Авт.) Пилип йому каже: «Прийди та побач». Ісус, угледівши Нафанаїла, що до Нього йде, говорить про нього: «Ото справді ізраїльтянин, що немає в нім підступу!» Говорить Йому Нафанаїл: «Звідки знаєш мене?» Ісус відповів і до нього сказав: «Я бачив тебе ще давніш, ніж Пилип тебе кликав, як під фіговим деревом був ти». Відповів Йому Нафанаїл: «Учителю, Ти – Син Божий, Ти – Цар Ізраїлів!» (Вочевидь, тут натяк на якусь обставину життя Нафанаїла, про яку знав лише він один. Іван Богослов часто підкреслює притаманне Христу надприродне знання людей та подій. В духовно-символічному значенні сидіти під смоківницею означає ствердитись у вірі, приносити угодні Богові плоди покаяння. Майбутній апостол ствердився в дієвій вірі, показав “у вірі – добродійство”, а відтак і прийшов до віри смиренної, яка чинна любов’ю, – до Христа. І “угледів” його Христос. Аналогічна євангельська подія – зустріч Ісуса з тим, що піднявся на смоківницю, духовно малим митарем Закхеєм, – змальована в Євангелії від Луки (див. Лк. 19.1–10). – Авт.)
Ісус відповів і до нього сказав: «Через те віриш ти, що сказав Я тобі, що під фіговим деревом бачив тебе? Більш від цього побачиш!» І Він каже йому: «Поправді, поправді кажу вам: Відтепер ви побачите Небо відкрите та ангелів Божих, що на Людського Сина (варіант – “до Людського Сина”. – Авт.) піднімаються та спускаються” (Ів. 1.43-51).
Видіння “драбини в Небо” бачив ще в старозавітні часи патріарх Яків. Ця драбина, що символізує собою сходження щаблями досконалості, відома нам як “драбина Якова”:
“І вийшов Яків із Беер-Шеви (з Вірсавії. – Авт.), і пішов до Харану і натрапив він був на одне місце, і ночував там, бо сонце зайшло було. І взяв він з каміння того місця, і поклав собі в голови. І він ліг на тім місці. І снилось йому, – ось драбина поставлена на землю, а верх її сягав аж Неба. І ось Анголи Божі виходили і сходили по ній. І ото Господь став на ній і промовив: «Я Господь...” (Буття 28.10-22).
Біблія – книга символічна. Як навчає святий Кирило Олександрійський: “Відсічи непотрібність історії, зніми ніби деревину букви й дійди до самої серцевини рослини, тобто пильно досліди внутрішній плід заповіданого, і споживи в їжу”. Що є небо біблійною мовою? Це та твердь посеред різноманітних вод духовних, розмаїтих вчень і бачень, яку створив Господь – закон Божий, воля Божа, духовність любові. Саме туди, в сфери Духа Божого, в Небо, в Царство Небесне маємо прагнути ми, як олень до потоків водних. “Бог Господь – моя сила, і чинить Він ноги мої, як у лані, і водить мене по висотах!”, – величає пророк Божий Авакум (Ав. 3.19). Цими щаблями досконалості належить нам підніматися в Царство Божої Любові: “Покажіть у вашій вірі чесноту, а в чесноті – пізнання, а в пізнанні – стриманість, а в стриманості – терпеливість, а в терпеливості – благочестя, а в благочесті – братерство, а в братерстві – любов”, – як кличе апостол Петро (2 Петра 1.5-9).
В вірі чеснота, або ж у вірі добродійство – суть перший щабель на цьому нелегкому шляху: той щабель, коли ми, немічні, ще хочемо чинити зло, ще хочемо порушувати Божі заповіді. Але маючи віру, а відтак маючи страх Божий – початок мудрості, – стримуємось від гріха, приносимо плоди добродійства, зусиллями беремо Царство Небесне. І переходимо на наступний щабель: “в добродійстві – роздумування”, пізнання. Ми пізнаємо волю Творця, стверджуємось, зростаємо у слові Божому і доходимо висновку, що немає іншого способу очищення і вдосконалення, окрім стриманості від гріха. Окрім притримування пожадливостей плоті, гамування пристрастей, погашення в собі духа суєтності та пустомовства, насильства та користолюбства – “в роздумуванні – стриманість”. А в стриманості нам необхідно проявити твердість і терпіння. Стриманість і увага, піст і молитва мають стати засобами на шляху до найсолодшого смирення Христового, вчинитися нормою нашого життя. Нам належить ствердитись “під фіговим деревом”, приносячи Богові плоди покаяння та самозречення – ті смокви духовні, які приніс Нафанаїл, про які і псалмоспівець Давид каже: “Жертва Богові зламаний дух; серцем зламаним та упокореним Ти не погордуєш, Боже!” (Пс. 50.19).