Зрозуміло. Спитав у хворого здоров’я.
— А таке прізвище‚ як Ярчук‚ тобі щось говорить?
— Ярчук… Ярчук… — знов забубонів Василь Іванович‚ та видно було‚ що він його вперше чує‚ однак‚ щоб не остудити інтерес до своєї персони‚ сказав: — Ярчук‚ гм… Наче десь чув. Це щось овече?
— Собаче‚ — розізлився я‚ зрозумівши‚ що на Василя Івановича тут найменша надія.
Десь поміж ним‚ цією ходячою пивничкою та інтелектуалом Іваном Маловічком золоту середину посідав Сергій Приходько.
Він також сном духом нічого не чув про Саватія Ярчука‚ але замість того‚ щоб водити мене за носа чи забивати мізки магією чисел‚ по дружньому заспокоїв:
— Ну що ти все мордуєшся з тим чоловіком? Ну‚ дав тобі ключ‚ ну‚ забився десь у глухий куток‚ пише або малює‚ чи миє посуд на Брайтоні. Скажи спасибі‚ що так славно вийшло‚ а то місця собі не знаходиш. Хіба не знаєш‚ що найтяжче боротися з тими труднощами‚ які ми самі собі вигадуємо? З’явиться твій Саваоф чи як там його‚ ще й не радий будеш‚ що так швидко вернувся.
— Усе це так‚ Сергію‚ та бачиш‚ він навіть розрахункової книжки не лишив‚ щоб сплачувати за квартиру.
— Янголе мій! — щиро засміявся Приходько. — І ти ще працюєш у газеті? Голова Нацбанку рік не платить за квартиру‚ вся президентська рать чекає інфляції‚ щоб розрахуватися за житло копійками‚ а тобі не дають спати якихось три місяці? Я колись в одного дідка два роки перебивався‚ поки той на дачі сидів. Думав‚ він мені перепише квартиру‚ але знаєш‚ як це буває: коли вже на ладан дихаєш‚ то знаходиться п’яте колесо до воза.
Отож простіше дивися на світ і не шукай суперечностей там‚ де їх немає. Ми всі докотилися вже до того‚ що найдужче нас непокоять нормальні речі. П’ятірку немає в кого позичити. Заспівай — і тебе забере міліція. А ти ще хочеш знайти людину…
Я видобув із кишені п’ять гривень‚ убгав їх Приходькові в сором’язливо розслаблену долоню й хотів піти геть‚ але в останню мить таки зупинився біля Катрусі:
— Не було?
— Ні‚ — задоволено сказала Катруся. — Давненько вже не було.
Видно‚ знайшла що шукала.
— Ти можеш зробити мені одну ласку?
— Всього лиш одну? — відверто спитала вона.
— Так‚ одну ласку. Коли з’явиться‚ скажи‚ що я дуже скучив за нею‚ — заплатив я відвертістю за відвертість. — І передай ось це.
Катруся взяла мою візитівку‚ довго вчитувалася‚ і нарешті до неї дійшло.
— Матінко рідна! Завідувач убивств. І кого ж це ти убиваєш?
— Таких гарненьких жінок‚ як ти. Причому наповал‚ — сказав я і вийшов на вулицю.
Стояв прохолодний вечір‚ але він уже пах соками‚ які тільки-но прокидалися у стовбурах дерев. Я любив цю пору — перші дні ледь уловимого пробудження‚ і‚ мабуть‚ ще довго блукав би містом‚ проте мав термінову роботу: було домовлено про моє інтерв’ю з генерал лейтенантом міліції‚ тож мусив ще пере глянути купу паперів‚ накидати план розмови й наперед заготувати запитання. Мене нудило від таких шаблонів‚ та цього беззастережно вимагало відомство‚ де все було за формою і реґламентом‚ усе‚ окрім хіба що репертуару співаків із травмато логічного витверезника.
Втім‚ і тоді‚ коли я не мав «удома» нагальної роботи‚ часто ловив себе на тому‚ що поспішаю сюди невідь з якої спонуки.
Квапливо переходжу скверик‚ зазираю в поштову скриньку (вона не замикалася на ключ) і знов нічого там не знаходжу‚ окрім рекламних листівок. Потім натискаю на ґудзик дзвінка. Я щоразу‚ перш ніж дістати ключ‚ дзвоню у двері‚ та ніхто не відчиняє мені‚ і щоразу так‚ як уперше‚ оглядаю обидві кімнати‚ чи нічого тут не змінилося‚ чи немає якого сліду‚ потім іду на кухню‚ так само блукаю очима по всіх кутках‚ оглядаю свої папери на столі (кухня стала моїм робочим кабінетом) і‚ нарешті‚ знімаю телефонну трубку‚ прислухаюся‚ але всі голоси давно там завмерли‚ і я чую лише отой легесенький шум‚ що його вловлюєш‚ приклавши до вуха мушлю.
Я згоден із Сергієм Приходьком‚ усі ми схильні до пере більшень‚ усе набагато простіше‚ ніж ми собі уявляємо‚ але не знаю‚ якої він заспівав би‚ якби сам опинився у моїй шкурі. Збоку справді усе набагато простіше‚ коли не бачиш оцих голих стін‚ не вдихаєш цього повітря‚ в якому загусли чужі голоси і пере творились на кам’яне мовчання‚ коли не здригаєшся на кожне гримання ліфта‚ що з важким скрипом розчиняється на твоєму поверсі. Коли у твоїй кишені не лежить ключ‚ якого ти бережеш‚ мов зіницю ока‚ хоч іноді тобі хочеться вийти на середину дніпровського мосту й пожбурити цього ключа на таку глибочінь‚ де його не знайде жодна Тортила.