На кухні я машинально зняв телефонну трубку‚ однак почув лиш легесенький шум‚ що його чуєш‚ приклавши до вуха мушлю. Телефон не працював.
Дякувати Богові‚ і трупа ніде не було. Майже не роздягаючись‚ я ліг на незасланий диван і‚ вже засинаючи‚ подумки мовив собі чудернацьке словечко‚ запозичене у свого благодійника: «Пречичудово».
До ранку спав як убитий‚ та, прокинувшись‚ знову став оглядати помешкання — мене доймало сум’яття. То здавалося‚ що ось ось хтось прийде і спитає‚ як я тут опинився‚ то обсідали ще химерніші думки‚ про які й говорити соромно. Я відмітав усі найтривожніші здогади‚ та все одно не знаходив рівноваги: той чоловік навіть не сказав‚ коли він повернеться; «тривале відрядження» — це, за теперішніми мірками, може бути і тиждень‚ і місяць‚ і рік. Втім‚ якби від’їжджав так надовго‚ то‚ певна річ‚ подбав би‚ щоб здати квартиру за круглу копійку.
Отож я вирішив не перетягувати сюди свої речі з машини‚ взяти хіба сумнозвісну зубну щітку та ще‚ може‚ якісь папери: вчорашні посиденьки у «Трьох поросятах» підірвали мій бюджет‚ і тепер уся надія була на «політичний портрет» одного депутата‚ за який мені обіцяно триста «зелених». З цього при воду‚ напевно‚ вже розривається телефон у квартирі‚ з якої мене вчора попросили‚ ну й нехай.
У моїх нових апартаментах було тихо‚ як у льоху‚ — не вірилося‚ що цей будинок у самісінькому центрі міста. Так‚ тут можна попрацювати‚ і якщо мій благодійник затримається у від’їзді на тиждень другий‚ то я встигну залагодити фінансові справи і найняти нове житло.
Я вийшов надвір — свіжий сніг у скверику був такий білий‚ що мимоволі подумалося про чистий аркуш‚ з якого все починають спочатку. Тільки тепер я роздивився‚ що «мій» будинок мав напівпідвальний поверх‚ де діяла постійна виставка акваріумних риб. Сам фасад підказував‚ що будинок зведено десь на межі сторіч‚ коли міська архітектура перейшла до сецесії‚ відступивши од класичних стилів.
Щоб не курити натщесерце‚ я випив у забігайлівці на Басейній зеленого чаю‚ потім для розваги повештався на Бессарабському ринку і рушив до осідку моєї любої партії: крім усього‚ мені потрібен був телефон.
Моя кохана «Лада» стояла у сніговій шапці зовсім нещасна‚ поруч з надутими іномарками вона виглядала сиротиною попелюшкою‚ що притулилася зі своїми підсніжниками поміж нахабно потворних перекупок. Я позичив у чергової баби Наді (тут її звали пані Надя) віника‚ ретельно обмів машину‚ потім піднявся до штаб квартири партії‚ яка розгортала свою діяльність згідно із моєю програмою і статутом. Це‚ звичайно‚ невеличке перебільшення‚ бо ті серйозні документи я‚ самовпевнений ерудит і поліглот‚ передер із «західної демократії»‚ і новоспечені партійні боси пісяли від задоволення. Врешті решт програмні документи були потрібні їм не стільки для дії‚ як для мін’юсту‚ тобто для реєстрації партії напередодні виборів‚ та все одно ці високі політики шизіли від того‚ як бездоганно написано їхню програму — чого вартий хоча б ось такий постулат: «Ми змагаємо до того‚ аби конституційно закріпити право на приватну власність громадян‚ яка є священною і недоторканною». І хоча в нормальних країнах це було зрозуміло й козі‚ партійні боси виклали штуку фактично за казку про солом’яного бичка‚ ще й дозволили мені тримати на подвір’ї їхнього офісу всю свою приватну власність‚ яка‚ треба сподіватися‚ також є священною і недоторканною. Вони навіть сватали мене до себе на службу‚ але я‚ як земляк славетного Григорія Савича‚ казав‚ що світ мене ловить‚ та не спіймає‚ хоч насправді той світ постійно хапав мене за шкірки, як паршивого кота‚ й особливо боляче ухопив‚ коли я з намови тих таки високих політиків зв’язався з одною небезпечною аферою‚ яку згодом назвав «Операція «ватяні штани». Погодився я на ту цікавенну пригоду не за гроші‚ вона імпонувала не тільки моїм авантюрним уподобанням‚ а‚ так би мовити‚ й громадянським‚ — це коли відомий татарин Рафат організував моїм партійцям коридор у заблоковану Чечню і треба було перевезти тим коридором чималу суму валюти. Вибір упав на мене не стільки через уроджену смаглявість і гарні очі‚ як завдяки знов таки моєму ненаситному поліглотству і давньому інтересу до кавказьких народів. Валюту вирішили зашити у ватяні штани‚ а зодягти їх на себе мусив‚ певна річ‚ я. Однак не було ще ні грошей (принаймні у мене)‚ ані штанів‚ а я прийшов до тями в калюжі крові‚ облитий спиртом (той спирт мені‚ непритомному‚ навіщось заливали до рота). Це сталося ще на давнішій моїй квартирі‚ з якої теж мусив піти‚ адже нападники розтрощили на друзки двері‚ — кому потрібен такий кварти рант? — вони‚ як потім я зрозумів‚ менше за все боялись міліції і чинили розбійний напад відкрито і навіть демонстративно. Найдужче ж мене вразило те‚ що швидка‚ яку я викликав з останніх сил‚ завезла мене — закривавленого‚ зі струсом мозку — не до лікарні‚ а до витверезника‚ і вже зовсім доконав гевал-санітар‚ який‚ витягуючи ветеринарним шприцом кров із моєї вени для псевдоекспертизи (ось для чого вони облили мене спиртом‚ імітуючи п’яну бійку)‚ так от‚ саме витягуючи брудним шприцом кров‚ він наспівував… Шевченкові «Думи».