Ерот спалахнув від образи:
— Нехай твій лук усе поражає, а моя стріла вразить тебе!
І злетів на високий Парнас. Там дістав із сагайдака дві стріли. Одною, гострою, що кохання породжує, він протнув серце сонцечолого Аполлона. Другу ж, тупу, від якої кохання гине, послав у серце прекрасної німфи Дафни. Так зло помстився Ерот. І отієї якраз миті Аполлон і покохав палко незрівнянну Пенеєву доньку, а та почала всіляко уникати зустрічі з ним.
Одного разу вони все-таки зустрілися. Побачивши Аполлона, німфа кинулась тікати швидше легкокрилого вітру. Сонцечолий бог помчав за нею.
— Німфо, зачекай! — гукнув він. — Я не ворог твій. Це від кохання я переслідую тебе. Не тікай, я не простий пастух, мій батько — сам Зевс.
Та прекрасна Дафна не слухала його, а бігла ще швидше. Додав ходу й Аполлон, мов на крилах полетів — ось-ось наздожене, вже німфа чує його дихання. Бліда, знесилена Дафна з надією дивиться на ріку і благає Пенея:
— Батьку, допоможи! Коли є ще могутність у тебе, то, благаю, зміни, забери образ мій, який стільки страждань завдає мені!
І тільки мовила це, як почало її тіло німіти, вкриватись тонкою корою, стало її волосся листям, руки — вітами, ноги — корінням. Перетворилась Дафна на дерево лавр.
Зупинився Аполлон перед лавром, обнімає дерево, гладить кору, цілує. Та навіть дерево сахається його. І мовив тоді Аполлон:
— Якщо ти не можеш стати дружиною моєю, то станеш моїм деревом — прикрашатимеш листом своїм мою голову, мою кіфару і мій сагайдак. Нехай же листя твоє завжди буде зелене!
Лавр на знак згоди схилив свої віти до Аполлона. І золотоволосий бог світла і мистецтва відтоді завжди прикрашається листям вічнозеленого лавра, або дафни, як називали це дерево греки.
«А що спільного має лавр з вовчими ягодами?» — цілком слушно запитаєте ви. Виявляється, спільного між ними чимало — така думка вчених. Звичайно, статурою боровик із лавром не зрівняється, зате листочки в нього не тільки схожі на лаврові, а й не осипаються на зиму. От лише слава різна: вінками з лавра прикрашають переможців великих спортивних змагань, видатних співаків, поетів, учених, а боровика помічають, поки він цвіте. Коли ж рожеві квіточки опадуть, ніхто й не нахилиться до кущика. Навіть доводилося чути: «Добре, що цього вовчика хоч небагато в лісі».
…Стоїмо біля казкового кущика. Іван Михайлович скрушно зітхає:
— Жаль, вовчі ягоди пахучі тепер так рідко зустрічаються.
Жаль! Адже ця рослина дарує людині не тільки трепетне відчуття весняної радості, не тільки будить уяву про давноминулі епохи. Вона дає їй і ліки від кількох хвороб, зокрема і від таких, які важко піддаються лікуванню…
Є в нашого боровика близькі родичі: вовчі ягоди кримські, вовчі ягоди Софії та вовчі ягоди Юлії. Вони також релікти, зустрічаються набагато рідше навіть, ніж боровик: перший — у Криму, другий — у Харківській області, а третього на Україні навіть учені не знайшли, бачили його лише в Курській та Воронезькій областях Російської Федерації.
Зате ще одного боровикового родича — вовче лико — можете побачити у найближчому лісі. Ранньої весни, коли дерева безлисті, а по вибалках ще подекуди причаїлися латки поруділого снігу, кущики вовчого лика бузково квітнуть, примостившись під грабочками та під берізками.
…Коли це чуємо: попереду — голоси. Незабаром до нас підходить цілий гурт дітей разом з учителькою.
— Тільки не обламуйте дафну!.. — просимо.
— Мої не обламають, — заспокоює вчителька. — Якось навесні, Восьмого березня, на свято, вони принесли мені квіти в дарунок — два підсніжники. Не букет, а всього два підсніжники. «Галино Василівно, — мовили, — ви нам казали, що підсніжникам найважче пробиватися до сонця крізь мерзлу землю. Отож і вирвали тільки два. Їх треба оберігати, правда?» Повірте, я навіть не знала, як дякувати моїм учням за те, що вони правильно зрозуміли мене. Для мене то був найдорожчий дарунок у житті… А дафни вони, я певна, не обламають, бо перед екскурсією саме про неї і велася мова.
Лагідне сонце заплелося у зеленому верховітті, сіється міріадами промінчиків на шумовиння трав, на веселі гілочки вовчих ягід пахучих. І якийсь дивний дзвін-передзвін довкола. Може, то промінчики так бринять?..
Сон-трава
«Трава простріл росте при борах, а росте вона в березні, квітні і травні, в ці місяці буває кущиками, і квіт її вельми хороший. Цю траву рвати в квітні дев’ятого, двадцять другого і двадцять третього числа, а на те місце покласти індійське яйце. Ця трава дуже корисна, якщо носити при собі, бо диявол тоді біжить геть від тієї людини. Добре всякому тримати її в домі своєму. Або якщо будувати хату — покласти її під першу підвальну колоду — добро буде…»
Так багатозначно мовить про весняне синьоквітне зело давній народний травник. Багатозначно і таємниче. Тож аж не віриться, що про «грізного гонителя нечистої сили» одночасно в народі складено таку лагідно-ніжну, задушевну колискову пісню:
Пригадалося це в Ірпені, по дорозі до лісу, куди я вів свого товариша, щоб показати йому весняну незвичайність — синю квітку сон.
Був квітень, і було сонячно, і дерева, захмелілі від весняного тепла і світла, стрічали нас веселим леготом. І цей легіт стострунно відлунював у душі, аж дух затинав чимось приємно-святковим, незвідано-новим. Недарма ж ото, виходить, батьки наші, бажаючи комусь щастя, казали: «Щоб на той рік діждати сону топтати!»
— Може, ще з нашого походу й нічого не вийде, — розмірковує товариш. — Думаєш, сон-квітка так нас і чекає?
— Хіба не бачиш, — кажу, — який тут ліс? Де ж, по-твоєму, їй ще рости, як не в такому?
І розповідаю, що у світлих соснових борах на Київщині споконвіку сон-трава засвічує навесні свої великі шестипелюсткові зорі. Від старих людей чував, що було цих зорей видимо-невидимо, хазяї навіть весняної пори випускали в ліс овець та кіз, щоб ті після скупої на харчі зими підгодувалися квітками сону.
Цілком можливо, саме серед київських поселян уперше виникло повір’я: коли квітку сон-трави покласти на ніч під голову, то присниться все, що має трапитися з людиною в майбутньому. Тому тут серед парубків та дівчат довгі століття поширеним було «гадання на суджену» чи «судженого». Як тільки сходили сніги і берези починали обдаровувати соком усіх бажаючих, зі сміхом, гамом, голосними веснянками йшла молодь до лісу по «віщий квіт».
Може здатися з висоти нашого часу, що таке гадання було не чим іншим, як звичайною забавою. Про це навіть пишеться у багатьох книжках. Але не поспішаймо з висновками.
В одній з найзначніших пам’яток давньоруської літератури початку тринадцятого століття — «Києво-Печерському патерику» — розповідається про такий «факт»: монах Матвій під час церковної служби побачив… біса. Ходив той «біс в образі ляха» по церкві і тримав під полою квіти, «іже глаголютея лєпки». Брав біс по квіточці та й кидав на монахів. До кого прилипала та квітка, той починав дрімати, вигадував якусь причину і йшов у свою келію, де засинав і вже не повертався до кінця відправи.
Звичайно, зараз ми можемо тільки посміятися над цією крутійською побрехенькою ледачих монахів. Але не варто забувати, що в ті часи усе це сприймалося всерйоз — і смердами, і князями. Бо в іншому випадку автори патерика просто не наважилися б записувати «історію» з бісівськими сон-квітками в книгу, яка аж ніяк не призначалася для потіхи.
Отже, є всі підстави стверджувати, що й гадання на сон-траві було не просто забавою. Наші далекі предки вірили, що з допомогою цієї ранньовесняної синьої квітки зможуть (нехай хоч у сні!) заглянути у своє майбутнє.