— Досить, Томе… — Норман уважно подивився на Стоддарда і повільно додав, — ти говориш, як червоний, тебе не можна випускати на кафедру…
Стоддард так само уважно і тверезо подивився на Черчілля.
— Я не червоний, мій хлопчику, і ніколи ним не стану. Моя професія — антикомунізм, я присвятив їй своє життя, і мені вже пізно міняти забарвлення. Але я старий — раз. Я учений — два. Наука дає мені знання, а літа дозволяють висловлювати свої міркування вголос. Єдине, чого я хочу, це щоб ви, ті, хто рухає вперед нашу пропаганду в усьому світі, ви самі знали, як все є насправді. І щоб «боротьба» за свободу, справедливість і лантух інших чеснот не затуманила вам голови.
Стоддард посміхнувся.
— Отож іди, їж з веселощами хліб твій і пий в радості серця вино твоє, коли бог милостивий до справ твоїх.
Він підвівся, налив собі чарку, взяв її в праву руку і перехрестив нею Черчілля, після того осушив її до дна і, здавалося, непритомний упав на ліжко.
Норман теж підвівся, йому було вже давно зрозуміло, що ще мить, і Стоддард очманіє од випитого, дивувала тільки здатність старого довести розмову до кінця. Норман взяв портфель і зібрався вже вийти, та раптом повернувся до ліжка, де лежав Стоддард, і неголосно запитав:
— Томе, а чому в такому разі Ради не покладуть край усім цим екстремістам-релігійникам, щоб…
Стоддард покрутив головою, наче струшуючи щось з неї, підвівся на ліктях і глянув на Нормана:
— Це єдине, чого я теж не розумію.
… Норман дав відділам лише два дні для розробки концепції, а потім вже пішов до Ларднера. Той ніколи не обтяжував себе вивченням деталей, але Норман вирішив про всяк випадок підстрахуватися. Навіть не підстрахуватися — це було давньою звичкою — підготувати відповіді на всі можливі запитання. У Ларднера в розмові перевагою було його становище шефа, а у Черчілля — знання справи. Тому Норман звик говорити на рівних, без зайвої запопадливості.
Але сьогодні розмова не клеїлася. Після того як Норман виклав усі ходи комбінації, що розроблялася, незважаючи на неабиякий поспіх, з усією ретельністю, Ларднер ще довго мовчав. Потім кинув недопалок сигари кудись у куток, де стояла урна. Черчілль терпіти не міг цієї Ларднерової звички.
— Містер Черчілль. — Ларднер дожовував рештки тютюну. — Мені не надто подобається ваш проект, і перш за все тим, що я не бачу гарантій…
Семюель Ларднер прийшов у ЦРУ не з Агентства національної безпеки, — подумав Черчілль, — котре обплутало своїми щупальцями всю планету і яке підслуховує мало не приватні телефонні розмови за тисячі миль і десятки кордонів од Форт-Міда в штаті Меріленд, де знаходиться його штаб-квартира; він прийшов не з військової розвідки, яка нараховує понад сто тисяч співробітників у різноманітних службах; він прийшов не з державного департаменту, де розвідувальний та дослідницький сектори займаються спорідненою з ЦРУ роботою; він прийшов навіть не з Комісії з атомної енергетики, звідки після відставки Аллепа Даллеса прийшов на пост директора ЦРУ Джон Маккоун; він не працював, як колишній шеф ЦРУ Джеймс Шлессінджер, у «Ренд Корпорейшн», відомій своїми тісними зв'язками з Пентагоном… Черчілль знав, що Ларднер — «розвідник від бізнесу», за спиною в нього стоять сили значно могутніші, ніж усі досі згадані, за спиною у Ларднера стоять ділові люди Сполучених Штатів, які звикли називати себе «слугами народу» і яких самі ж американці назвали верховодами воєнно-промислового комплексу.