— Ти йолоп, дурень, опудало…
— … Але мені конче потрібна твоя допомога. Чи не зміг би ти приділити мені якусь часину? Справа настільки нагальна, що я готовий зустрітися з тобою хоч за хвилину.
— І не думай, шмаркачу, що я взагалі хочу з тобою говорити… За хвилину, за хвилину… Ви, молоді, так поспішаєте, що незчуєтеся, як над вами зачиниться піко домовини. Зараз я не можу…
Стоддард озирнувся на свою кралю.
— Приїзди за дві години…
Він ще раз глянув на жінку і докинув пошепки:
— Або через півтори.
Норман кинув погляд на годинник: часу лишалося обмаль, а до старого Тома треба прийти вчасно — той не любив запізнень. Норман натиснув кнопку, і в динаміку пролунав голос:
— Диспетчерська слухає.
— Говорить Черчілль з бюро заступника директора. За годину я конче маю бути в Бостоні.
— Це чотири сотні миль, сер…
— Уявіть собі, я це знаю.
— За кілька хвилин ви можете вилетіти з нашого військово-морського аеродрому, а до аеродрому — дістатися черговим вертольотом. Чи потрібна вам там машина?
— Так, до Кембріджа.
— Все зрозуміло, сер. Бортовий номер літака Сі-4227.
Норман похапцем вкинув у портфель дві пляшки горілки — давнє знайомство з Томасом Бейлі Стоддардом, професором Гарвардського університету, почесним членом Французької та Баварської академій, давало підстави думати, що вони пожвавлять обтяжливу розмову.
… Коли Черчілль переступив поріг Стоддардового помешкання, той сидів у своєму м'якому кріслі, звично перебігаючи очима газетні шпальти. Чорнявої красуні не було: Том Стоддард добре знав Нормана Черчілля, а ще краще контору, у якій той працював, тому зайві вуха тут були непотрібні.
— Як ся маєш, старий! — ще від дверей бадьоро усміхався Норман. Але Стоддард не відповів нічого, повернувся, наскільки це дозволяло крісло, і поволі націдив собі чогось з пляшки, що стояла поруч, одним ковтком випив і лише тоді підвів очі на гостя:
— Гірше не буває. Чи, може, ти назвеш добрими справи, коли стару людину, у котрої залишилося мало радощів у житті, якийсь телепень відриває від теплої дівчинки, аби впродовж двох годин говорити про якусь нудоту, га?
— Знову якась аспірантка чи асистентка? — удавано вирячив очі Норман: уподобання Стоддарда були йому добре відомі.
— Яка тобі в біса різниця!.. З нею я почувався молодшим років на сорок. Секс — ось справжнє заняття для літніх людей. Ніколи не розумів тих, хто наостанку своїх літ мордує себе безконечними клопотами чи стрибками на баскетбольному майданчику. Вони приходять додому і падають в ліжко від утоми замість того, аби кожен день смакувати, мов бокал десятиліттями витриманого чудового вина…
— Наскільки я тебе знаю, ти надаєш перевагу горілці.
— Уїнстоне, у тебе яке звання? Повинні ж у Ленглі бути якісь звання — щоб усі знали, хто має право плюнути в урну першим, — Нормам знав і цю давню звичку Стоддарда — називати його Уїнстоном Черчіллем — і тому змовчав, очікуючи на продовження.
— Можеш не відповідати, — наче здогадавшись про Норманові думки, вів далі Стоддард, — але скажу тобі, мій хлопчику, що якби ти жив у Росії, то тебе неодмінно називали б поручиком Ржевським…
— Ким?
— Поручиком Ржевським. І не дивися на мене очима дебіла — я не гірше од тебе знаю, що поручиків у Радянській Росії не залишилося, зате в них є кілька смачних анекдотів про цього царського гусара, який вміє спаскудити найцнотливішу ситуацію.
Стоддард на якусь мить вгамувався.
Норман тим часом дістав із портфеля пляшку горілки. Старий помітив це, але, здавалося, не звернув на неї уваги і продовжував тим самим тоном:
— Ти був не найдурнішим серед моїх учнів і, сподіваюся, не будеш ображатися, що Том Стоддард, котрий не був у Радянському Союзі вже років з двадцять, краще, ніж ти, знає їхні анекдоти. Адже сьогодні ти прийшов сюди, аби за допомогою моєї макітри, а не вашого комп'ютера дізнатися, як повестися далі у складній ситуації, чи не так?
— Так, Томе.
— Ха! — Широка посмішка розпливлась по Стоддардовому обличчю. Йому було приємно, що один із шефів ЦРУ прилетів до нього з Ленглі, аби порадитися у важливій справі. Хоча природно, що Черчілль прилетів саме до нього, Стоддарда, бо вони давні знайомі, можна сказати, приятелі. Років двадцять тому професор Стоддард читав лекції з радянології студентові Гарварда Норманові Черчіллю. Потім став керівником його дипломної роботи і дисертації. Черчілль був чудовим студентом, не тим «поверхаххапайком», котрих ще досить серед студентської братії, серйозним хлопцем, що заради дисертації вивчив російську мову і говорив, як свідчили самі росіяни, з ледь помітним «прибалтійським» акцентом. Потім, коли Норман Черчілль став доктором Чсрчіллем, саме Стоддард порадив йому поїхати в Сорбонну — «понюхати» Європи… «Психологічна війна розрахована не на силу ракетних м'язів, а на могутність розуму, — сказав тоді Стоддард. — І тут тобі за приклад міг би правити твій однофамілець Уїнстон, вояк, що виграв лише одну битву — при Фултоні[1], але саме вона була головною битвою його життя».
1