— Ну, розляглася! Вчитися хто буде?
З переляку я так і сіла. Гарольд стояв поряд, рішучий і похмурий.
— А ти мене вчитимеш?
— Ні, дивитися на тебе буду! Швидко вставай. У нас усього півгодини.
Робити нічого — довелося мені встати з тепленької травички та йти за вчителем. Він привів мене на узлісся гайка, поставив на порослу травою купину й дав у руки посох із потовщенням на кінці.
— Це посох. Урок перший: маг дороги повинен відчувати небезпеку.
— Ти ж минулого разу казав, що урок перший…
— Минулий раз не рахується! І не перебивай. Отже, маг дороги повинен відчувати небезпеку. Під однією з цих купин у норі — отруйна змія. Визнач, під якою.
— Змія?
— Так! І годі перепитувати!
— А як визначити? Потикати посохом?
Гарольд, наче небіжчик, закотив очі під лоба.
Мені навіть лячно стало.
— Ну чому ти сердишся? Ти ж не пояснюєш як!
— Отак, — він щосили стримувався. — Береш посох у праву руку. Пеленгуєш, тобто водиш туди-сюди, поки не виникне… таке особливе відчуття в долоні. Ну, ніби ти посохом сприймаєш небезпеку.
— А як я можу посохом відчувати…
— Можеш, якщо ти насправді маг! Дій!
Я слухняно взяла посох у нього з рук. Поводила туди-сюди… Нічого не трапилося. Гарольд стояв над душею, пожирав мене очима і всім своїм виглядом показував: щоб тебе змія живцем проковтнула, нездара.
— Я щось роблю неправильно?
— Ти все робиш неправильно. Ти повинна ловити посохом тонкі сигнали, розумієш?
— Як антеною?
— Як посохом! Давай іще раз.
Я знову поводила посохом. Придивилася до купин — у двох із них темніли круглі дірки. Нори? А в третій начебто нічого не було.
— Ось тут змія, — я навмання ткнула пальцем в одну з дір.
— Ні. Змія не там. І ти нічого не відчула. Ти навіть не намагалася.
— Я намагалася.
— Тоді шукай змію!
Мій посох рухався туди-сюди, як двірник на склі машини.
— Змія там, — я показала на іншу купину.
— Ні!
— Можливо, тут узагалі немає змій?
— Є! Тут зовсім поряд сидить дуже отруйна й страшна змія. Її укус вбиває за кілька хвилин… у страшних муках. Вона прокушує наскрізь чоботи. І навіть кольчуги. Це страшно й небезпечно, розумієш? Думай про небезпеку. Про те, що може з тобою трапитися через кілька секунд!
Він переборщив.
Він хотів, щоб я посохом знайшла «тонкий» сигнал небезпеки, натомість я перелякалася так, що мало не намочила нові штани. Я відскочила, вшкварила посохом по високій траві…
Це дійсно була дуже страшна змія. Набагато більша за гадюку, чорна, із зеленими розводами. Дивно, як детально я встигла її роздивитися. Змія, розлючена моїм ударом, стрибнула (так-так, присягаюся, стрибнула!) по палиці вгору й стиснула щелепи на моєму зап’ясті.
Боляче не було. Я струсонула рукою — змія впала і поповзла в траву. Миттєво.
На руці залишилися дві червоні цятки. І вони дуже швидко перетворилися на дві сині цятки.
— Ой, — скрикнула я.
Тут мене вхопили за комір і поволокли. Я, звичайно, спіткнулася й упала. Тоді мене підхопили на руки, закинули через плече (це дуже незручно, висіти вниз головою) й потягли кудись зі страшною швидкістю, тільки трава зашелестіла. Впала з голови чорна зі сріблом хустка. Замиготіли чоботи Гарольда — один-два-три…
Потім у мене ненадовго затьмарилося в очах, а коли чорнота розтанула, я побачила перед собою величезне шовкове шатро, біле, із зеленими узорами. Біля входу до шатра стояв стражник.
— Пропусти! — здавлено пискнув Гарольд.
Стражник відсунувся, і Гарольд вніс мене в шатро на руках.
— …Перехід межі. Якби це було взимку — я перший сказав би, що не варто й намагатися. Але зараз весна, і досить суха…
Люди сиділи на складаних стільцях, вивчали карту, розстелену на підлозі, й говорили, судячи з їхніх облич, про щось серйозне. Гарольд, не проронивши жодного слова, згрузив мене просто на карту перед Обероном, який сидів тут же й уважно слухав співрозмовників.
— Це в долинах весна суха, — сказав король, ні на мить не перериваючи розмови. — А за горами, між іншим, ллє, і я не впевнений, що крижаний фонтан за цих умов — найліпше місце для переходу…
Він узяв мою руку у свою, підсмикнув рукав (я побачила, на що перетворилася моя кисть, і тільки зараз злякалася). Потягнувся за посохом, приклав до сліду укусу смарагдово-рубіновий набалдашник.
— …Давайте не будемо ухвалювати поспішних рішень. У нас ще щонайменше тиждень спокійної дороги, а вас, канцлере, я попрошу дуже детально розповісти про всі переваги вашої пропозиції… і недоліки, певна річ, якщо ви їх бачите.