Моя долоня із синьої й товстої на очах зменшувалась до нормальних розмірів і білішала. Як і раніше, болю я не відчувала.
— Вас, панове радники, я попрошу зайнятися розвідниками, мене турбує недостовірність нових відомостей…
Він випустив мою руку.
— Гарольде, я тобою незадоволений.
Бідний Гарольд! Мені його стало навіть жаль.
Він виходив із шатра, ледве волочачи ноги. Щоб підбадьорити вчителя, я наздогнала його й весело сказала:
— А я не злякалася.
Він глянув на мене, і я відсахнулася. Не потрібне йому моє підбадьорення. А от коли б я провалилася крізь землю… і чим швидше, тим краще.
— Гарольде! — від одного з господарських возів його погукала мати. — Що трапилося?
— Нічого, ма. Все чудово.
У голосі його бринів такий траур, що мати занепокоїлася всерйоз:
— Ти був у короля?
— Я зайнятий, ма!
І, щоб показати матері, що дійсно не має жодної вільної хвилинки, Гарольд схопив мене за комір і потягнув туди, де бродили, поскубуючи травичку, наші коні.
Я мовчала й не опиралася. Видно ж, що парубок сам не свій.
Він випустив мій комір. Я ледве не впала.
Він відійшов убік і сів до мене спиною на повалене дерево.
— Навіщо ти била посохом по траві? — запитав він безбарвним голосом.
— Бо злякалася. Ти мене налякав.
— Я налякав, — повторив він з гіркою іронією.
— Послухай, Гарольде… Тобто скажіть, майстре… А Оберон… тобто його величність, він може будь-які рани отак, навіть не дивлячись, зцілювати?
Він так довго мовчав, що я вже вирішила — не відповість.
— Ні. Тільки рани, завдані звичайними, немагічними… тваринами. Ну і людьми з «товстого» світу. А коли ми перетнемо кордон… Слухай, ти навсправжки така тупа?
— Від ідіота чую, — сказала я холодно.
І ми посварилися навік-віки.
Заночували на березі річки, на пагорбі, де повівав вітерець і комарі майже не кусали. Коні паслися в темряві, тихенько пофоркуючи. По всьому табору горіли багаття. Люди вешталися від вогню до вогню — бувало, що стражник підсаджувався до кухарів, а єгер — до музикантів. Хтось співав, і дуже гарно співав, аж за душу брало. Майже скрізь сміялися — мандрівники ще не втомилися, у них було легко на серці, вони без жалю кинули все, що було в минулому, і тепер з надією йшли у майбутнє…
Мені не хотілося сидіти біля багаття поряд із насупленим Гарольдом, і я пішла прогулятися. Спустилася до річки. Тут жаб’ячий хор виконував свій традиційний вечірній концерт. Торкнулася рукою води — ні, купатися зарано, ще холодна.
Хоча хтось купався.
Хлюпався, пірнав на самій середині річки. Кректав від задоволення. Чоловік. Мені стало соромно: звісно, він голий, а я ніби підглядаю. І, щоб не опинитися в делікатній ситуації, я швидко пішла вгору, до табору.
Доріжка загубилася в сутінках. Добре, що на мені були високі чоботи — не лякає ні роса, ні кропива. Я спотикалася об купини, лаяла себе й думала, що справжній чарівник зараз злетів би. Піднявся б до місяця, повисів би над водою, розвівши руки… Невже я ніколи не навчуся літати?!
Я опинилася в колючих кущах і довго шукала спосіб із них вибратися. А коли знайшла нарешті доріжку, то…
— Ой!
— Вибачте.
Я майже налетіла на нього. Він був одягнений в темне, а я заґавилася.
— Це ви вибачите, — сказала я, пригадавши, що треба бути ввічливою. — Просто я не бачу в темноті.
— Правда? А я думав, що ви маг дороги…
Ну от. Якби він хотів навмисне мені досадити — гіршого знущання й не придумати.
— Ну звичайно, я маг дороги. Тільки не бачу в темноті. Що тут дивного?
— Нічого, — він відступив. — Ну… ви йдете вгору? Може, вас провести?
— Не треба, — сказала я досить грубо. — Просто йдіть, а я за вами.
Він ішов швидко — ноги ж бо довгі. Я захекалася. Коли ми піднялися на пагорб, стало світліше від палаючих усюди багать. Я помітила, що волосся у мого випадкового супутника мокре.
— Це ви купалися?
— Я.
— А хіба не холодно?
— Холодно.
Я роздивилася його обличчя. Молоде. Досить симпатичне. Був у нас такий учитель географії — він, щоправда, всього місяць пропрацював. Ліпшу посаду знайшов. А шкода, ми його любили…
— А ви підіть до багаття й погрійтеся, — сказала я.
— А ви зі мною за компанію?
Я розгубилася.
— Навіщо?
— Для того, наприклад, що мені хочеться почути про світ, звідки ви родом, — він усміхнувся.
— А ви знаєте, що я з іншого світу?
— Звичайно.